6 років тому він створив дещо незвичне - джинси-шарф, шубу з футболок та сукні, в яких можна було з’явитися не лише на вечірці, а й у спортивному залі. Це - інновації Дмитра Гібшмана, українського стиліста та режисера кампейнів для брендів й відео-кліпів для музичних артистів. У 2017 році Дмитро розпочав свою карʼєру дизайнера і лише за рік про нього згадували у більш ніж півсотні модних видань.
Однозначним ноу-хау Дмитра є модель джинсів з однією надмірно подовженою штаниною з прорізом. Її можна завʼязати на шиї, наче шарф, або використовувати як пояс.
І тоді на цю річ звернули увагу, здається, всі. Чи не всі?
«Американський Vogue писав, італійський Vogue писав, а український — ні. І, до речі, навіть ніхто не приходив до мене на показ.. Просто ніхто не приходив. Я запрошував. Начебто мене нема...»
Але Дмитро був. Він уперто працював над новими моделями та намагався втілити в життя силу-силенну ідей.
«Я поїхав зі своїм помічником Іллею Чернівшевським на секонд, купив футболки й згодом виклав їх у формі верхнього одягу. Одразу зрозумів, що ця шуба закриватиме мій перший показ»
Різку популярність сприймали по-різному: хтось заздрив, хтось відверто не сприймав оригінальний одяг Дмитра. Були й неприємні публікації в тематичних телеграм-каналах, де критикували не роботу Гібшмана, а його особисте життя. В таких умовах замість творчих ідей виникають зовсім інші почуття.
«Злоба, так. Тому що я не заслуговую цього. Думав тоді: «Що? Я ж у себе вдома. Як це так? Як це так? Я ж зроблений, як ви, з однієї землі, країни, повітря..» Я все ж таки думав, що мене круто зацінять «свої». Це непрофесійне ставлення до молодого дизайнера. Бо так можна вбити людину, якщо чесно».
«Якщо б мене підтримували більше, то, я може би, і не закінчив би так швидко» — ділиться Дмитро.
Впродовж року він працював нон-стопом. Створивши три колекції, у 2018 відчув страшенну втому. А разом з нею - огиду до одягу свого авторства. Він заховав його удома й закінчив свою карʼєру дизайнера. Але модну індустрію не покинув: почав створювати відео-рекламу, стилізував зйомки.
Але час від часу на очі потрапляли призабуті моделі, ескізи. Тому одного разу вирішив все ж спробувати дати тим речам, а заразом і собі, ще один шанс.
«Я дістав одяг, відніс в крамницю, щось постив в Інстаграм… І я побачив, як на них (речі - ред.) реагують. Боже, 6 років сукні, а на неї дивляться, як на щось нове! Я себе зацінив знову, просто зацінив знову. І почав собі довіряти».
Але це почуття виникло не одразу. Знадобився час. Роздуми. Експерименти. Помилки. І знову експерименти, які, нарешті, дали свій результат.
«За місяць до війни я зробив дві куртки, один лонгслів, джинси і брюки».
Так вже сталося, що минулий рік і в житті країни, і у творчому житті Дмитра став точкою неповернення. Неповернення до ілюзій, неповернення до сумнівів і невпевненості. Тепер Дмитро остаточно розуміє – мрії мають здійснюватися. Попри труднощі й перешкоди варто планувати нові перемоги.
«Мені б хотілось зробити нову колекцію і показати її на подіумі як раніше».
«Я за те, щоб людина всі свої мрії виконала. навіть якщо у неї щось не вийде. Навіть якщо їй будуть щось казати. Головне, потім, коли ти вже дуже дорослий, сказати собі, що ти пробував, що ти робив, поважати себе за це. Бо це гідне поваги».