Що надихнуло тебе стати художницею, і, можливо, ти пам'ятаєш цей момент, коли мистецтво вперше тебе зацікавило?
Взагалі я завжди казала, що я не пам'ятаю цього етапу. Я з сім'ї, у якій лише лікарі. У нас династична історія: батьки, їхні батьки, сестри й дядьки — всі лікарі. Тобто взагалі немає інших професій. І мені завжди здавалося, що мої батьки доволі творчі були, та це залишилося в їх молодих роках. Раніше я не пам'ятала моменту, коли я стала дотична до мистецтва. Й буквально на днях згадала, що коли я ще була малою, у нас вдома висіла купа картин, які купляв мій батько. І я взагалі про це забула. Тобто я пам'ятала присутність літератури в своєму житті, музики. Мені мама грала на піаніно. Але я взагалі забула про картини, це ще й була культура того, що ми платили за мистецтво. Були якісь дві чи три репродукції, але батьки купували картини різних художників. І я не вважаю, що можна прийти у мистецтво, як в ремесло, бо це якийсь вид мислення і ти його можеш мати, навіть якщо ти не займаєшся напряму якоюсь художньою, фото, музичною діяльністю. Тобто ти можеш плитку вкладати і думати, як митець. Це скоріше про те, як ти світ сприймаєш. І я спочатку фотографувала, і фотографувати я хотіла дуже сильно, і я прямо вкладалася. Це була справа, яка мені максимально заходила. А в академію я вступила доволі випадково. Я не збиралася цього робити.
Розкажи.
Я ходила в художню школу, у мене там все виходило, все було гуд, але мені там не подобалось. Я не любила цей процес, мені не подобались люди, і я збиралася вступити на філологію після 11 класу, бо я дуже люблю мови. Якби, мені здається, я була не художницею, то я б займалася літературою, мовами або перекладами. І я дуже умовно розуміла, як буде складатися моє життя. І до мене приїхав знайомий, з яким ми познайомились ще в художній школі, десь 4 роки тому. Ми пішли з ним прогулятися. Він мені розповів про «прострєли» [інструмент, яким користується художник; буквально, уявні лінії, які прокладаються через різні точки зображення для того, щоб їх обʼєднати в нове схематичне]. Я така «що таке прострєли…», а він вчився вже на 1 курсі в академії. Це реально крінж-історія: бо він мені не пояснив, а я хотіла зрозуміти. Пам'ятаю, це жовтень, я приходжу додому і кажу: «Я буду вступати в академію мистецтв». І мої батьки такі (з сарказмом) «мм, клас». Була дуже серйозна розмова з татом, він мені сказав, що я маю подати документи ще у філологічний в Херсон, інакше мені «кранти». І я не подала. Я подала лише в НАОМА першим пріоритетом. Або туди на бюджет, або нікуди. Я собі так придумала.
Радикально. Пам'ятаю ти розказувала в навколокультурному шоу, що взагалі тебе в момент навчання не сильно «чіпляли» інші художники.
Ой, ну досі так.
Імпонує те, як ти пов'язуєш мистецтво з способом мислення. Тобто для тебе це настільки тотожні поняття. У подкасті ще сподобалось, як ти розказуєш про інших художників. Та як хейтиш.
Я не те, що хейчу, зовсім ні, я не поважаю нещирість. А такого багато.
Що ти маєш на увазі під словом «нещирість»?
Нещирість — коли щось робиться не тому, що це якийсь глибинний позив: душевний, духовний, аналітичний, не дискурс, який ти призводиш у світ. А нотифікація того, що є актуальним, трендовим. Тобто, мені дуже подобається, що є арт терапія, а є мистецтво — і не треба це плутати. Дуже часто люди намагаються перекрити бажання любові, якоїсь суспільної, до себе, популярності, якихось ось таких речей в мистецтві — не зовсім та історія. Для мене це нещиро.
А як щодо сублімування своїх емоцій?
Це просто початковий етап роботи. Будь-якої роботи. Тобто, ти починаєш з того, що вивчаєш себе. Доки вивчаєш себе, ти не знаходишся в діалозі з суспільством. А з суспільством входиш в діалог тоді, коли ти переходиш на мову суспільства. Для цього ти маєш з себе вийти, трошки далі за те, що в тебе є якісь трабли. Хоча я не бачу ніякої проблеми в тому, що ти вивчаєш себе через мистецтво — це суперкул.
Можеш детальніше про ці етапи розказати?
Я памʼятаю, що якраз в подкасті розповідала цю історію. У мене змінюється погляд на це і класифікація постійно. Тому що я чим далі просуваюся, тим мʼякшими стають кути. Це дуже сильно повязано ще з тим, що я викладаю, окрім абітурієнтів, ще людям, яким 30+, які вже не збираються ніде вступати, у них немає потреби в конкурентності, вони мене багато чому вчать. Наприклад, якщо раніше я казала, що арттерапія – це перший клас, другий – це інтерієрне мистецтво, третій – це вже концепталізм, то зараз я розділяю це як взагалі дві окремі речі. Тобто є твій професійний розвиток, який теж може отак виглядати, але ти в будь-який момент можеш звертатися до арттерапії, як до якогось інструменту лікування себе. І я так теж роблю. Наприклад, мої останні друки-діатипії, вони буквально починалися як арттерапія, тому що це прикольна техніка, вона викликає якусь дитячу радість від процесу. І отакі речі я відношу до арттерапії. І зі своїми учнями я намагаюся контролювати момент, коли вони втомлюються від навчання, і даю їм те, що я називаю арттерапією — в чому багато свободи. І це не є ти чимось поганим, просто дуже важливо все називати своїми іменами.
Круто, що ти це міксуєш. Щодо радості від мистецтва, які емоції ти відчуваєш, коли створюєш?
Я точно знаю, що у мене змінюється і розвивається ця історія: коли навчалася в академії, я не відчувала ніякого задоволення від процесу. У мене було абсолютно інше ставлення: ачівки, стадіки, треба дійти до такої-то ланки, щоб отримати щось. Тобто це взагалі було дуже несвідомо, і аналізу психоемоційного фону не відбувалося. Але була постійна втома і люта ненависть до того, що я роблю. І мене це дуже сильно злякало. Я випускалася от навесні (але мене там не було дуже тривалий час), і я зайшла туди нещодавно, тому що мені треба було надрукувати. І перше, на що я звернула увагу, — це емоції, якими академія просочена наскрізь: небажання робити те, що вони роблять. Тобто чотири роки мого життя дуже насильницькі. Я не можу сказати, що це насаджується в академії, тобто воно якось само собою виходило, і тривалий час це було так. Особливо живопис. Бо я вчилася на живописі. І як можна зрозуміти, я живопис не роблю.
Я графіку дуже любила робити, вона мене заспокоювала. Перші роботи я малювала пером та тушшю купу-купу годин, і мене це сповільнювало, заспокоювало і ретранслювало кудись, де немає тривожності.
Зараз трохи інакша історія, бо майже кожен раз, коли я зараз малюю, це той момент, коли я стикаюся з емоціями проживання і рефлексії війни. У мене зараз так дивно виходить, що я в побутовому житті майже не говорю про війну, а коли я сідаю працювати — там у мене дуже багато саме таких складних емоцій, проживання, рефлексії. Я пам'ятаю, що вперше плакала, коли я малювала, бо мені було дуже боляче. Мені здається, важливо розрізняти, і я про це наголошую, що є радість від технічного процесу створення, а є емоції, про які я зараз кажу — і це більше концептуальна частина. Тобто процес дрібної моторики малювання мені дуже подобається — я його обожнюю. Але сама рефлексія не є позитивною.
Сам твій процес створення чи рефлексії якось змінився після початку повномасштабного вторгнення?
Рефлексія змінилась, бо з'явився фактор війни, це зрозуміло, це у багатьох так. Але здебільшого повпливала не війна, а вільність, яку я отримала, бо я закінчила бакалавріат. У мене пропав оцей шкідник. Академія у мене забирала купу часу, сил, енергії, грошей, всього. Це повпливало сильно. Я не можу сказати, що мене там якоюсь неталановитою вважали або щось таке, але всерівно багато було обмежень, багато дивних коментарів. На останньому перегляді зимовому забули взагалі про те, що є три моїх полотна метрових, які треба десь повісити. Тобто таке ставлення дуже деструктивне до мистецтва, воно тебе не мотивує і скоріше руйнує. І коли це пропало, то я стала просто більш вільною в тому, що роблю.
Так постійно відбувалося в академії?
Деструктивність? Я думаю, що це пов'язано з будь-якою системою освіти, тому що людям треба пояснювати, як навчатися, як думати, як обробляти, сприймати інформацію, як організовувати свій час і так далі. І це не те, що там зібралися всі найконченіші люди України, заснували наому і вирішили: «давайте будемо сосати кров сімнадцятирічних чуваків». Ні, просто це з двох боків проблема. Я, наприклад, памʼятаю, що після випуску через місяців два чи три я була на резиденції і рефлексувала цей досвід. Я подумала: «Я чотири роки навчалася з 12 художниками і жодного разу не подумала про те, що з ним щось зробити. Я навіть не знала про це». І мені здається, це проблема того, що людей вчать, умовно кажучи, на рівень п'ять, при тому, що вони не знають 4, 3, 2, 1 і 0.. Тобто вони не мають цього базису, як взагалі можна світ сприймати, як навчатися, які є види навчання, засвоєння матеріалу, організації, і ці, здавалося б, очевидні речі, вони руйнують, будь-яку систему освіти. Якщо вони неналагоджені.
Ти ще казала про недорозуміння і погану критику в наома.
Це взагалі, до речі, цікавий момент з приводу критики. Мені різні речі казали в академії, і я на них реагувала по-різному. Академія – це таке місце, де тобі постійно кажуть, що ти лох. І ти або звикаєш до цієї думки і розумієш, що це просто слова людей, які ніяк не впливають на тебе, доки ти не дозволяєш впливати, або тебе це вводить в деструктив. У мене, на щастя, був перший варіант. Але це про те, наскільки ти можеш відстояти себе. Але академія це точно не тепле cozy місце, абсолютно точно ні.
А можеш, наприклад, 3 речі виділити, яких тебе навчила академія?
Один з перших неочікуваних моментів, я пам'ятаю, як тільки вступила, я одразу звернула увагу, що там дуже багато людей володіють лише однією мовою, а я збиралася на філологію і навчалася в спеціалізованій школі з нахилом на англійську, і ще вчила французьку.
Дуже швидко академія продемонструвала мені важливість всебічної освіти. Академія мене навчила, що дуже погана ідея бути лише художником.
Я для своїх друзів — Єва, для батьків — Єва. Це дуже прикро, коли в тебе в житті є лише мистецтво, це прямо люто страшно. Це перше і надважливий такий висновок.
Друге – це що немає нічого фатального. Я стільки разів провтикувала дедлайн, робила якісь неможливі речі в дуже короткий час. Академія настільки сильно мене нервувала, що я від цього заспокоїлася.
Я стикалася з такими стресовими ситуаціями, яких не існує в нормальному житті. Тобто люди себе так не поводять поза межами академії. Які стресові ситуації відбуваються там, як там гіперболізують абсолютно неважливі речі — сесії, оцінки. Ти виходиш і стаєш доволі стресостійким через це.
А що ще з таких речей? Не знаю навіть. Можливо те, що треба палітру на підлогу класти, коли малюєш. Але я так ніколи не робила.
Це правило?
Так, маєш дивитися на відтінки здалеку, щоб краще потрапляти в полотно. Але в мене проблема з живописом, тому мені це не дуже допомагало.
Тобто найбільш переломним моментом в твоїй мистецькій кар'єрі було саме те, що ти звільнилася від академії?
Було декілька етапів. Перша сесія, після якої я була абсолютно розтрощена. Я ненавиділа все на світі. Не розуміла нічого, що відбувається. У мене нічого не виходило. Тут треба розуміти, що я підготувалася за півроку, і я вступила, бо я багато працювала, але те, що дуже багато знаєш теоретично, не замінює механічну пам'ять і не робить тебе людиною, яка живописом займається. Мені було дуже важко, і я могла робити постановку 20 годин, і вона все ще була дуже поганою. І я не розуміла цієї трати часу.
Це важлива штука, яку мені продемонструвала академія: 120 годин не дорівнюють «добре», іноді 30 хвилин — це набагато краще. І ти бачиш наочно, як цей хронос зжимається, як роки твоєї дискусії з мистецтвом зі світом технічних надбань регресують в часі, тобто ти починаєш робити менше, але набагато влучніше і якісніше.
Бо, по-перше, ти працюєш дуже багато і майже постійно в холосту, і я пам'ятаю, мене це дуже сильно понівечило. Перший курс був люто поганим.
На другому курсі почався ковід, і я орендувала собі майстерню. Це етап відокремлення від академії, який сильно повпливав, я почала робити якісь творчі речі, інші.
Третій етап — знайомство і дружба з Ольгою Штейн, яка мені продемонструвала, що мистецтвом можна заробляти. І це тривалий час була взагалі єдина людина зі сфери, яку я знала і яка поза межами академії. Саме через Олю я вирішила залишатися в сфері. Я настільки не вірила в те, що відбувається, що я думала отримати інший бакалавр в якісь нормальній професії, але продовжувати займатися мистецтвом, тому що я його дуже люблю. А Оля, мені показала, що ні, можна цим заробляти, і це просто blew my mind.
Коли ти випустився з академії — наступний період, якого ти дуже чекаєш, ти не розумієш, що буде далі, тобі люто страшно, там таке ніщо попереду. Як з'ясувалося, в ньому набагато тепліше, аніж там, де я була до.
Ти цікаво пояснила про критерії оцінки мистецтва, що 130 години може бути нічим у порівнянні з 30 хвилинами. Чи є в тебе якісь свої власні критерії оцінки мистецтва. Як ти його сприймаєш і як оцінюєш?
Скажімо так, у мене є якийсь мій умовно професійний зір, у складі якого є історія мистецтва, технічні критерії, влучність, експозиція, експлікація. Але я цей зір зазвичай вмикаю лише з учнями. Я перестала дивитися на мистецтво таким чином. Як я оцінюю — мені подобається або ні. Мене якось зачепило або ні. Викликало в мені емоцію або ні, бо це трапляється дуже рідко.
Дивлячись на твій величезний досвід зіткнення з такими різними установами, що би ти могла порекомендувати молодим художникам. Тому що в початківців часто бувають упередження, що це має бути від природи, або що інститут може все зробити чи щось в цьому стилі.
Від природи може бути любов до життя або родимка на носі, а може і не бути. Може потім з'явитися.
Я чесно вважаю, що навчити малювати можна кого завгодно. Це взагалі просто навичка. І є художники, які не вміють малювати, і вони теж виставляються в Пінчуку. І це ок. Вони теж художники. Художник – це ж не про вид. Від того, що ти художник — ти не графік чи живописець, ти — художник. Інше вже подальша специфікація. Я завжди раджу одне й те саме: експериментувати і бути щирими. І це єдине, що працює.
Чесно, за моїм досвідом, чим більше ти намагаєшся бути в якомусь сквоті, бути з кимось, бути в тренді, бути класним бути не класним, будь-які коливання орієнтовані на суспільство, — тим більше тривоги і менше якісної творчості. Найбільш дієво — прислухатися до себе. Треба розуміти, що це процес. Ти починаєш прислухатися до себе, може пройти 15 років, і ти все ще не почув себе. І це окей. Це тривалий період і циклічний процес. Але найбільш щасливий.
Твої експерименти більше зв'язані з рефлексією на все, що відбувається навколо тебе, чи з матеріалом і технікою?
Я можу собі уявити, що таке експеримент мисленнєвий, але тут не зовсім. Мені здається, що це буде актуально через якийсь час після закінчення війни. Це потребує більшого ресурсу.
Зараз ми просто фіксуємо те, що відбувається, і цього вже забагато. Ми вже не встигаємо, щоб ще й роздумувати над цим ще раз. Мені здається, це складно.
Зараз мої експерименти більше пов'язані з технікою і бажанням досягти того, що я вважаю критерієм мистецтва хорошого — викликати емоцію, і я шукаю спосіб, яким я це зроблю. Це і зараз відбувається, але, можливо, не в тій ступені, як я б хотіла.
Чому не в тій?
Мені дуже цікаво було б занурювати людей глибше. Я мрію побудувати якийсь «Діснейленд»— такий умовний простір, в який можна було б занурити людину набагато глибше, ніж робота. Хоча зараз для того, щоб заглибитись в те, що я роблю, треба нормально часу приділити, сісти і подивитися роботи, бажано наживо, тому що графіка наживо виглядає зовсім по-іншому. Це не те, що дуже швидко стає зрозумілим, мені здається.
А як взагалі проходить твій день зазвичай?
З гугл календарем.
Все дуже чітко плануєш завжди?
Так, в мене багато чого відбувається. І це теж, до речі, важлива штука.
Якщо ти не живеш життя, то про що ти говориш в своїх роботах? Повертаючись до персональних досвідів, ти в мистецтві можеш говорити добре і щиро про те, що ти сам пережив.
Звісно ти можеш досліджувати якісь питання, але ти маєш мати до них прямий емоційний зв'язок, якщо ти його не маєш, то зробиш щось дуже бетонне, кам'яне, ніяке. От і я живу: кожного дня приходжу в майстерню, я її надбала собі 3 місяці тому. Повномасштабна війна стикнула мене з тим, що існувати без майстерні мені не сподобалось. Я приходжу в майстерню о 10-11, можу піти випити каву. Я все роблю в майстерні: читаю, працюю, малюю, веду заняття, мені тут супер комфортно. Те, що в мене ніколи не змінювалося за останні п'ять років життя в Києві: там, де живу, я лише ночую. Я весь день десь: на зустрічах, з друзями або по роботі. Я ходжу в галереї, стараюсь на всі експозиції потрапити. Але не просто тому, що мені це подобається. Я маю орієнтуватися в тому, що відбувається на ринку. А іноді я можу просто сидіти півтори години дивитися у вікно. Я теж це вважаю процесом роботи.
А які на твою думку найбільші винагороди бути художником?
Це дуже суб'єктивне індивідуальне питання, але можу сказати, що бути не художником доволі нестерпно. Бо я б не знала як тоді себе в цей світ вкласти?
Дуже цікавий етап. Просто я пам'ятаю, що мене в мистецтві вразив момент: мені було років там 16 чи 15, я приїхала в Київ проїздом і зайшла в «Мистецький Арсенал» і побачила там фрагмент якогось відео-арту, який мені нагадав дуже-дуже поганий епізод з мого життя, який моя психіка витіснила, тому що це було занадто травмуюче для мене. Я побачила це відео, і він мене повернув. Важко назвати, що тут саме є винагородою. Люди, яких ти зачіпаєш, вони іноді такі речі тобі кажуть, з таким фідбеком повертаються, ти щось змінюєш настільки в цьому світі. Мені здається, це найбільш магічний момент. Коли бачиш, як люди можуть змінитися від твого мистецтва.
У тебе дуже потужні роботи для такого процесу. З ними можна сидіти і заглиблюватися, думати, рефлексувати.
Я це називаю «висвітлювати чорноту». Мені важливо нагадувати про щось чорне. Не для того, щоб воно було залито білилою і зникло, але для того, щоб люди про нього памʼятали. І не було такої фієрії пластикової дешевизни. Особливо у війні мене страшенно лякає естетизація і романтизація.
Нещодавно мене дуже накривало від того, що я подивилася на свою графіку і задумалась: «Це гарні роботи, і вони естетичні, як можна про війну говорити естетично». Мене це сильно попаяло, і я почала створювати роботи «The beauty (waste) of war». Я не хочу людям боляче робити. Це не в тому сенс, щоб принести негатив. Це спонукання до думок.
Мені здається, тут ще є такий момент, коли ти щось таке проговорюєш незручне чорне болюче, воно потроху зменшується. У мене була дуже цікава історія. На Кіпрі один з відвідувачів виставки до мене підійшов і сказав, що цікаві у мене роботи, але він б ніколи їх не купив, тому що це дуже негативно, страшно. Це дуже чорно, і я таке чую часто. І цікаво те, що він на мене підписався в інстаграмі, слідкував за мною півтора місяці, купив у мене велике полотно, дві графіки, і сказав, що чим довше він дивиться на мої роботи, тим більше вони забирають цього болю в нього. Ці слова я пам'ятаю досі, це мене дуже сильно зачіпило. Він мені дуже щирий великий лист написав. Іноді від того, що ти маєш у себе вдома чи десь в пам'яті таку крапочку чорну, ти розумієш, що хтось про це говорить. І це робить тебе менш самотнім у проживанні цього досвіду.
Чи є в тебе щось, що ти порекомендувала би загуглити, подивитися, почитати?
Я дуже мало кіно дивлюся, я його не супер люблю. Але якщо говорити про книжки, для мене змінюючою свідомість стала книжка Харукі Муракамі «Про що я кажу, коли я кажу про біг», тому що він там вперше описав процес мистецької діяльності як роботу, яка має графік фіксований і яка не залежить від натхнення.
Бо це те, що я взагалі не розумію: що таке натхнення. Я завжди хочу просто малювати, я можу сидіти малювати котиків. Це мій скіл, який я маю. Може бути якась гостра думка, може це люди називають натхненням? Або ти випив просто. Харукі Муракамі описує якраз, що це не про такі стани, а про систематичність.
Я дуже люблю Зонтаг. Я вважаю, що її твір «Про фотографію» — це взагалі надважлива література під час війни, коли ти зовсім по-іншому починаєш дивитися на фотографії, на документацію війни і на архіви. Тобто я лише зараз починаю усвідомлювати, скільки було війн і скільки було смерті в історії, які не були задокументовані ніяк. І що нам зараз наявність оптики дозволяє фіксувати такі речі. Ну а що відбувалося в середньовіччя? Це взагалі люто.
Війни безупину супроводжували людство. Можливо, якраз ми до них почали відноситися так лише зараз, тому що ми це бачимо.
Це, знову ж таки, повертаючись до питання естетизації, романтизації, іноді я зустрічаю думку, що війна — рушійна сила прогресу. Але коли ти бачиш розірваних людей, вигорівших наполовину, то в тебе пригнічується відчуття якоїсь там рушійної сили. Ти бачиш лише руйнацію, смерть.
Ти побачила, що твої картини естетичні і почала рефлексувати над цим. Щось змінилося?
Коли ти щось помічаєш, то доходиш до якоїсь теоретичної думки. Це не означає, що ти водночас можеш змінитися практично, тому що дуже часто не встигаєш за собою. Іноді тривалий час ти шукаєш гучні медіум і влучне матеріалістичне відтворення того, про шо ти думаєш. Тобто це скоріше вектор, який я маю концептуально. Бо технічно я теж шукаю, як це може виглядати в матеріалі так, щоб мені це було влучно під думку неестетизації, неромантизації війни, але не факт взагалі, що це треба втілювати, бо є такі речі, які лишаються просто концепціями, думками, ідеями. Не завжди потребує втілення. Це може бути дуже полемічне питання, де є краса в мистецтві, де її немає. Що є естетикою, що ні. Тут можна так взагалі на 10 років задуматися.
Ти почала викладати в 18?
В 17.
Не було якось, страшно?
Ні, жодного разу. Я дуже чітко завжди розумію, скільки я знаю, скільки я можу, і якщо я десь не можу або не знаю, я просто кажу, що тут я не маю експертності. Але мені здається, дуже важливим доволі тверезо оцінювати все ж таки, скільки ти куди вкладаєш і скільки ти можеш дати. І я почала викладати, тому що в мене виходило щось пояснити людині, знайти до неї підхід. А з великою кількістю людей мені дискомфортно, бо я дуже багато витрачаю на це сил.
В своєму телеграм-каналі «Єва = життя» ти вела подібні до щоденників записи. Писати тобі подобається так само, як і малювати?
Те, що я пишу — це від потреби зафіксувати думку. Я до цього не ставлюся так, як до мистецької діяльності. І я дуже часто ловлю до себе графоманство, у мене буває такий крінж-момент — мені не вистачає слів, і вони мені не ті, і не влучні. Особливо зміна мови на стоп поставила ці щоденникові записи і мистецьку діяльність, бо я втратила надбаний ресурс висловлення світу. Мені стало дуже складно. Я ніколи не думала, що це може бути настільки важко. Я дуже боялася змінити мову, переїхати кудись, бо я б втратила своє коло безпеки з мови і слів. Я безкінечно відшукую нові слова, мені завжди їх мало й мало. Вони завжди не ті й не ті. Але я свій перехід на українську вважаю одним з найкращих рішень в житті. Це сильно впливало на мою особистість і на те, як я думаю. Я це знала що до цього: наприклад, є речі, про які краще писати і думати англійською, є речі, про які краще писати українською. Правда, перехід був складним. Але одномоментне дуже чітке рішення. Я за один день просто перестала говорити російською. Так, я екала-бекала, і я дійсно не могла промовляти звуки нормально.
Тобто ти думала раніше, щоб перейти на українську?
Ні, навіть коли я була на окупованій території, мене взагалі мовне питання ніяк не зачіпало.
А чому вирішила?
Коли я виїхала закордон. Я почула ці фрази, як кажуть: «Ти що, не чуєш по акценту —це білорус, а це по акценту — москвіч, а це по акценту — українець». І вони всі говорять російською. І я кажу: «Я не хочу мати якийсь акцент, щоб люди щось там собі розуміли звідки я. У мене є держава. Досвідос».