Що потрібно для мистецтва?
Дозволю собі написати суб’єктивну історію творчих поневірянь, а саме – про кіно.
Постукаю за порівняннями в історичний вимір – до післявоєнного (1940-1950рр) неореалізму: чорно-білих стрічок про знедолених людей на вулицях Італії; також згадаю досвід Франції, США, Мексики, Британії й Гонконгу (але зовсім трошки).
Для початку особиста передісторія:
Київ. Літо 2021 року. Я, вже маючи диплом бакалавра соціології, вступаю знову на перший курс в «Карпенко-Карого». Хочу дізнатись, як знімати фільми. Дуже рада.
Київ. Осінь 2022. Забираю документи з універу. Лажаю по всім фронтам. Кіно досі не зробила. Дуже засмучена.
Що далі?
Продовжувати експерименти. Теорія тепер відома, тільки б адаптувати її під нашу примхливу реальність.
Отож, нехай робитиму фільм без диплому режисерки, але:
- Чи можна зняти ігрове кіно без творчої команди?
- Чи потрібні для фільму гроші?
Для себе я знайшла відповіді:
- Так, якщо я хочу зробити щось максимально нечуттєве й хаотичне. (Тобто Ні)
- Ні, якщо мені ок бути жорстокою для людей, які витрачатимуть на муки творчості свій час та зусилля. (Тобто Так)
Якщо в більшості мистецьких практик, наприклад, літературі, живописі, скульптурі, музиці, одноосібна творчість апріорна, то в кіно критично рятують інші люди й делегування. Картинка, що рухається, – це про синтез мистецтв, оркестр драматурга, художника, оператора, композитора та акторів. Режисер у цьому всьому – диригент.
При перших спробах щось зняти я розділяла думку Сартра: «Інші – це пекло». Сподівалася на тріумф інтроверта – не спрацювало. Сценарій розсипався на молекули, часу постійно не вистачало, в арифметичній прогресії з’являлись нові несподівані труднощі.
Не скажу, що французький філософ не мав рації, але уникнути пекла виявилось неможливим, бо без нього – вдесятеро гірше.
Друга сторона медалі – про вдячність. Хай навіть творча команда працюватиме разом на ентузіазмі та буде вашим близьким другом, але принаймні її треба нагодувати обідом. Це вже перші записи до кошторису кінострічки.
Важка артилерія бюджету – камери, оптика, світло, штативи, перевезення, художні дрібнички, одяг персонажів і ще, і ще, і ще. На цьому пункті можна розгулятися й витратити усі можливі кредитні гроші монобанку (поганий жарт).
Ще одна неочевидна деталь, яка з’їдає гроші інді-кінофільмів, – авторське право. Наприклад, просто так взяти пісню групи «Pink Floyd» не вийде, треба офіційно узгодити її використання. Те саме з чужою фотографією, що випадково потрапить в кадр, записом тік-току, віршами чи ще хтозна-чим. Якщо не домовлятись з авторами, цілком можливо отримати від них судову повістку. Часто пригадую фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» з бюджетом у 9 мільйонів гривень (по міркам сучасності це мало), де на пісню від «Spice Girls» пішла величезна частина коштів.
Коли ж грошей зовсім трохи й обставини проти тебе, приходять марення: про досвід поколінь, проекції майбутнього.
Як-от навесні на заняттях з операторської майстерності наша одногрупниця запитала викладача: «Яким невдовзі стане українське кіно?» Він порадив дивитись на італійський неореалізм і уявляти.
Оптимістично, чи не так?
Візьму цитату про цю течію зі статті:
«Натхнення для Жана-Люка Годара та Джона Кассаветіса, Сатьяджита Рея та Усмана Сембене, Андре Базена та cinema verité, неореалізм сприймався як подвійний Ренесанс — як відродження медіуму після Другої світової війни, так і засіб представлення людського досвіду поза умовностями голлівудського розважального фільму.»
Думаю, більше слів і не потрібно, фільми тієї плеяди вражали щирістю, простотою і мали потужний, майже магічний вплив на фундамент сучасного кіно.
А що по суті?
1945 рік. «Рим – відкрите місто» Роберто Росселіні. Значне число фахівців визначає це кіно як перше у хронології нового напрямку.
За даними з Інтернету, бюджет фільму склав 20 тисяч доларів. Це екстремально мала сума для повнометражної стрічки. Під час кризи індустрії гроші режисер збирав сам, обмежувався технічно. Водночас він зміг втілити свіжий погляд на художню виразність фільму. Якими методами?
Перезаписував вже використану плівку. Знімав на вулицях, не будуючи павільйони та не розставляючи складні конструкції зі світлом («документальний стиль»). Брав ручну і менш габаритну камеру. Запрошував непрофесійних акторів та дітей у зйомки, відмовляючись від попсових зірок. Головне – відтворював сюжет про тут і зараз (ойой, 1945 рік, Гестапо й партизани), отож витрати на художнє оформлення (одяг, інтер’єри, реквізити, грим) були мінімальні. Кумедний факт: пишуть, що військових німців грали реальні полонені солдати.
Схожі принципи для знімання наслідували й митці французької нової хвилі. Це був їхній бунт проти істеблішменту, а не економічна потреба. Вийшло, на думку поціновувачів, яскраво і прогресивно.
Ліричний відступ. Прекрасний приклад з сучасного українського контексту – відео «Optimus gang», це не зовсім про кінематограф, але вистрілює за тими ж пунктами: вулиці, непрофесійність, щирість. База є – потрібні тільки послідовники.
1948 рік. «Викрадачі велосипедів» Вітторіо Де Сіки – бюджет у 133 тисячі доларів. Цікаво, що цифра кошторису в рази більша від «Риму», хоча історія повсякденна. Найбільш згадуваний фільм, коли мова йде про італійський неореалізм.
Способи урізати бюджет ті ж. Але тут автор дужче погрався з реальністю та відчуттям часу. Не буду писати деталі, але запропоную передивитись кіно і особливо звернути увагу на сцену з дощем. Для таких простих кадрів творча команда витратилась на пожежні шланги (імітація погоди), акторів масових сцен і органічні хореографічні постановки.
1949 рік. «Гіркий рис» Джузеппе Ді Сантіса – бюджет у 70 мільйонів італійських лір (приблизно 40 тисяч доларів за курсом того часу).
Мій особистий маловідомий фільм-фаворит, який торкається сексуальності та жанру мелодрами в антуражі рисових полів. Здавалося б, історія про сільські будні, але епічно кружляє проблемами післявоєнного безробіття, крадіжок, любові й фатальних зрад.
Підсумовуючи думки про італійський неореалізм: історичні обмеження задають несподівані художні відкриття, тільки б від змісту палало сердечко.
Щоб порівняти бюджети фільмів з іншими контекстами і знайти натхнення:
Франція. 1960 рік. «На останньому подиху» Жан-Люка Годара – 69 тисяч євро. Відносно недорогий кінематографічний бунт. Але результат – мільйони зачарованих сінефілів.
США. 1977 рік. «Голова-гумка» Девіда Лінча – 10 тисяч доларів. Супер-експериментальний фільм, який довго та з потугами знімався протягом 7-ми років. І став культовим.
Мексика. 1992 рік. «Ель Маріарчі» Роберта Родрігеза – 7 тисяч доларів. Перша повнометражна стрічка екшн-режисера. В своїй книзі «Кіно без бюджету» він розповів, як за літо зняв цей епічний бойовик на позичені камери друзів, а перед цим назбирав гроші, ставши медичним піддослідним.
Авантюра, що перетворилась на успішний шлях знімання блокбастерів.
США. 1992 рік. «Скажені пси» Квентіна Тарантіно – 1,2 мільйона доларів. Просто, щоб розвіяти міф, що це кіно зняли з «гівна і палок».
Гонконг. 1994 рік. «Чунцінський експрес» Вонга Карвая – 160 тисяч доларів. Цей фільм – один з перлинок нової хвилі азійського регіону.
Велика Британія. 1998 рік. «Переслідування» Кристофера Нолана – приблизно 6 тисяч доларів. Досить дешевий дебютний повний метр іменитого режисера.
І на десерт – відповідь на всі сумніви щодо українського кіно, псевдодокументальний фільм «2020. Безлюдна країна» Корнія Грицюка вартістю 10 тисяч гривень. Трохи іронії та телевізійна техніка творять дива.
Отже, творча команда однодумців та трохи грошей на їжу – мінімум для зйомки фільму. Хочу закинути вудочку на 2023 рік і втілити нарешті першу короткометражну роботу в реальність. Але взагалі то кіношник, як сапер, помиляється двічі. Перший раз – коли обирає професію. Бо там, де панують великі цифри, омріяне чисте мистецтво перебуває у постійній боротьбі.