Кіра Муратова — матріарх постмодернізму. Здається, за всю історію мистецтва кіно лише Аньєс Варда і Віра Хитілова могли б розділити з Муратовою цей статус (жінки навіть ззовні схожі). Однак у цьому тріумвіраті, що Хитілова, що Варда мимоволі є представницями певних напрямків. Перша, зокрема, строго асоціюється із чехословацькою «новою хвилею», друга — з французькою. Інша річ, Кіра Георгіївна, півстолітню творчість якої не те що з якимось певним часом співвіднести неможливо — масштаб її поетики не вміщується навіть у рамки певної культури. І ця величина парадоксально вибудувана камерними наративами, що висміюють титанічність у будь-яких проявах. Муратова в принципі любила жартувати, причому на найбільш «несмішні теми» і в найнесподіваніших місцях. Майже всі її картини - це абсурдистські драми, в які закопані дотепні комедії, і навпаки.
Лише її два перші фільми — «Короткі зустрічі» й «Довгі проводи» — вибиваються з плеяди еклектичних гуморесок своєю ліричною ніжністю і властивою для того часу «відлигою». Хоча навіть суголосні назви цих картин у певному сенсі передбачають колючу іронію. Зокрема, там уже були присутні й зачатки муратівського трагікомічного марення на кшталт тієї ж фірмової «заїждженої платівки», але в більш раціоналізованій варіації. Цей період у творчості Муратової заведено називати радянським: там і гайдаївські «шпильки» присутні, і зірка того часу Володимир Висоцький у головній ролі.
Проте в «Довгих проводах» із «радянського» був тільки червоний олівець, яким цензор шерстив сценарій у пошуках «крамоли». Однак нічого «контрреволюційного», так само як і лояльного, у фільмі не було. «Проводи» буквально існували за межами залізної завіси: і стилістично, і філософськи, і музично. Саме тому фільм і був «покладений на полицю» на довгі роки і знятий з неї тільки в епоху перебудови.
Здмухнувши пил із «Довгих проводів», навіть крізь призму часу можна без лупи розгледіти в головній героїні європейську емансиповану жінку кінця 60-х, якою сама Муратова й була.
Волосся завжди пишне й гарно вкладене, на вухах і шиї — витончені прикраси, на руках — мереживні рукавички. Образ Євгенії з «Довгих проводів» транслює риси романтичної, моментами гіперболізованої, фемінності. Євгенія працює перекладачкою в НДІ, розлучена, самотужки виховує сина та намагається влаштувати устрій своїх буднів і свят так, аби віднайти гармонію і щастя. Але досягненню цієї мети заважає надмірно бурхливий емоційний фон, котрий впливає на зміну настроїв Євгенії. Вона, наче погода навесні, змінюється щохвилини: то плаче, то сміється, то звабливо шепоче, то голосно й високо повторює одну й ту ж фразу сто разів — все, аби бути поміченою і почутою.
Вона ніби вискочила з бульвару Сан-Жермен і з розбігу повз П'яту авеню пірнула в материнський образ, так витончено вбудований в ідіосинкратичну атмосферу. Її контерфект дуже знайомий, але невловимий: чи то вона кумедно уподібнюється Софі Лорен, чия фотографія висить у неї вдома, чи то уявляє себе Лів Ульманн. Здається, усе в цьому фільмі — від діалогів до фабули, від зображення до звуку — дражнить помилковими асоціаціями. Музика Олега Каравайчука гармонує з відомою зухвалістю хічкоко-хоуксіанців і водночас резонує з екранним амплуа Зінаїди Шарко. Складається відчуття, що вона була написана радше для безвусого синочка, схожого на молодого Жан-П'єра Лео. Це він по-дуанелівськи намагається втекти в романтику, швидше вийти з «кадру» материнської любові у справжнє життя. Але історія далеко не про хлопчика, вона саме про Євгенію, і та покірно, з «il sorriso di Cabiria», виконує ексгібіціоністичну роль — дозволяє спостерігати за собою.
Якщо зібрати зовнішні прояви особистості та звернути увагу на стиль, що обирає персонажка, напрошується висновок: Євгенія яскрава представниця архетипу «коханець-естет». Людина, що жадає від світу обожнювання й захоплення, гурманка і гедоністка, котра не боїться тримати зоровий контакт, часто поправляє волосся. Її мова емоційно забарвлена, містить багато вигуків та інтонування, голос — високий.
З найперших сцен стрічки нам продемонстровані вищеперелічені риси, котрі створюють образ персони, що любить себе й світ, але водночас ставить до усіх чимало вимог.
Євгенія змінює білий капелюшок на мереживну чорну хустку, йдучи доглянути могилу батька. Також вона перевзувається, аби не забруднити вологою землею підбори. Їх, до речі, вона носить постійно, навіть домашні капці у Євгенії на танкетці, що підкреслює її граційність, незважаючи на час і місцезнаходження.
Ще один постійний атрибут персонажки — мереживні рукавички. Їх вона одягає з чималою кількістю образів, немовби акцентуючи увагу на власній витонченості. Рукам Євгенія присвячує чимало часу, завжди носить із собою пилочку. Їдучи в трамваї із сином у гості, вона пропонує йому підпиляти нігті — бо «вона ж вчила його доглядати за руками!».
Син, тим часом, противиться і бунтує, шукаючи способи втекти від матері до батька, котрий перебуває в експедиції. Євгенія ж будь-якими силами намагається зупинити хлопця: влаштовує сцени на пошті, де батько й син зазвичай комунікують. Але, тим не менш, попри бурю всередині персонажка незмінно тримає марку: завжди елегантно вбрана, з макіяжем — як і притаманно архетипу коханця-естета — Євгенія ніколи не забуває підвести очі й губи.
Ще один улюблений елемент жінки — жабо. Це декоративний елемент, що прикріплюють до коміра. Річ прикрашає сорочки Євгенії, це помічають. Але на компліменти в її сторону вона відповідає: «І костюмчик Вам мій подобається, так? Між іншим, сама шила».
Костюмчики, до речі, завжди виразно підкреслюють силует тіла — як це притаманно архетипу. Створюючи акцент на грудях та сідницях, Євгенія не дозволяє собі оголювати певні частини тіла, натомість обираючи підкреслювати фігуру способом крою.
Та йдучи до театру чи на корпоратив, замість звичних костюмів персонажка обирає сукні темних кольорів з V-подібним вирізом на грудях або об‘ємним драпіруванням, що додає пишноти. Доповнює образ масивними прикрасами та рукавичками, але ніколи не перевантажує себе фактурами чи різноманітністю тканин. На фоні інших жінок, Євгенія вирізняється — як не дивно — скромністю та строгістю, певною мінімалістичністю, котру, тим не менш, компенсує її запальний характер, що буяє яскравіше, аніж будь-яка тканина чи дорогоцінність.
«Моя мрія — взагалі зникнути, і щоб залишилися одні фільми. Мені не подобається, щоб мене відкривали, як консервну банку…», — сказала Муратова в інтерв’ю 1997 року. Видатна українська кінорежисерка померла 6 квітня 2018-го року. І, без жодної іронії, її last will здійснюється. Хоч у час свого життя вона була незаслужено проігнорована Міжнародними кінопреміями, її кіно жило з нею, живе зараз з нами і житиме довгі роки опісля нас.