Фільм Тоні Ноябрьової відзначив свою прем’єру на «Берлінале» з повним солд-аутом на першому ж показі. Цьогоріч фестиваль має чимало українських та копродукційно українських стрічок. Поки режисери намагаються боротися за найкращу документалку до річниці повномасштабного вторгнення, ігрове кіно Тоні викликає переважно більше емоцій, ніж потенційний алкоголізм Шона Пенна. «Ти мене любиш?» потрапив аж до панорами, де часто серед відверто поганого кіно можна знайти діаманти. І ось між акторським перформансом Дефо («Inside») та квір хітом фестивалю «Passages» розмістилися «свої».
Підліток Кіра – добра дівчинка з великими очима та нескінченною харизмою. Кіра, хоч і зовні дуже схожа на свою матір, все ж таки батькова донька і теплоти та схвалення шукає тільки на цьому боці. Батько, кружляючи у своїх професійно-світських кінематографічних колах, знаходить свою теплоту з іншою жінкою, через що сім'я піддається синхронному з радянським союзом руйнуванню.
Кіра, яка перебуває у розпалі підліткового самолюбування і робить явні успіхи в драмгуртку, непомітно для себе переносить центр гри. Напруга комплексу електри, що посилюється, розширює її драматичні можливості і виносить відпрацювання театральних етюдів у її буденний світ, допомагаючи їй захистити себе, дослідити межі близькості і знайти відповідь на питання, що несе в собі назва картини.
Ще вона мріє стати кіноактрисою, про що впевнено заявляє всім навколо. Цікаво, що згідно з наративними обставинами сюжету ті незліченні моменти, де героїня Карини Химчук відверто переграє, сходять на руку кіно і роблять його ще більш привабливим. Коли усе навколишнє очолює холод, не стільки від відсутності опалення у школах, а скільки від відмороженої тривоги суспільства, будь-який підліток справедливо знаходить порятунок у грі з емоціями та соціальними ролями.
Страшні часи приблизних 90-х, які вже встигли кілька разів перетворитися на екранне кліше і воскреснути, тут представлені в більш оригінальному світлі. Режисерка дає можливість через суб'єктивний дитячий погляд подивитися на попереднє покоління, як на покинуту дитину, що шукала любов на тлі руйнування особистого і державного.
«Ти мене любиш?» – це смілива спроба поєднати драматизацію, візуально-ностальгічний аспект та соціально-політичний посил. У фільмах зі схожим сюжетом часто є ризик втратити баланс і впасти у пошлість із дзвоном порцеляни. Насправді ж вдалося не тільки не перейти цю тонку межу, а й уособити дитячу наївність, яка насамперед відповідає за глядацьку ідентифікацію.
Тому у фільмі можна несвідомо знайти не лише себе, а й банально своїх родичів зі схожими історіями. Занурюючись у ці болісно-веселі розповіді, які часто нас бавлять, а іноді й зовсім не вкладаються в голові, ми отримуємо терапевтичний та зближуючий ефект. І ось дорослі вже не здаються такими цинічними та незрозумілими, а молодші вже не так активно реагують на фразу «Подорослішаєш – зрозумієш» і більше розуміють про «Час був такий». Такі фільми, як «Ти мене любиш?», хай і дещо романтизовані та сценарно недосконалі, все одно роблять впевнений крок до деконструкції набридлого образу, що оголює суб'єктивну чуттєвість та тривогу.
Ймовірно, це кіно навряд чи втратить свою актуальність, оскільки, як це показує режисерка, травмовані покоління і щоденні новини — перманентні, і мудро оцінюються лише ретроспективно. І в 89-му, і в 23-му все обертається навколо слова «дефіцит», який проявляється у відсутності то світла, то теплоти, то банальної безпеки — у всіх їх метафоричних значеннях.