Хамаґучі — жива легенда. Це вже не драматичне перебільшення, а легітимний факт. Практично всі його сольні метри перманентно обговорюються і цитуються навіть через плеяду років після фестивальних і кінотеатральних прокатів, а про феноменальний вплив на світову культуру картини «Drive my car» навіть говорити немає сенсу. Цього року японець привіз свій новий фільм на Венеційський кінофестиваль, і саме він, наряду із лантімосівською фантасмагорією «Бідолашні», став найочікуванішим фільмом Мостри. Нестерпна половина фестивалю пройдена, нестерпніша очікується, і саме на екваторі, вочевидь, як естетико-інтелектуальну реабілітацію атрофованих церебр вирішили показати ту саму довгоочікувану роботу.
Назва у фільму постмодерністська, абсолютно годарівська: «Зла не існує» (навіть початковий титр виконано у стилі написів «Божевільного П'єро»). Насправді цей заголовок більше пасував би «Бідолахам», в якому дійсно зло разом із добром відсутні на фундаментальному рівні. У Хамаґуті ж усе інакше: єдине, чого в його кіно справді не існує — так це промахів. Це ідеальна фільма в усіх тлумаченнях і варіаціях цього поняття, яка вражає своєю тонізуючою медитативністю. Автор, не зраджуючи собі, складає свою повість з антоніонівських «довгих» кадрів та одзуських ритмічних геометрій. Однак порівняно з корпусом попередніх його робіт у «Зла не існує» переважає література руху, а не дії. Якщо в «Кермуй моїм авто», «Асоці 1&2» та «Щасливій годині» фабула володіла поетикоутворювальною суб'єктністю, то в даному творі провідним áктором є кінематика. Траєкторія падіння сокири, що мірно розтинає деревні волокна, симфонічний танець ороговілого листя, свербляча вібрація закривавленої долоні та дистиляційні потоки водяної пари подиху маленької дівчинки — ось вони, головні герої кінематографічного верлібру Хамаґуті.
Персонажі в "Зла не існує" інструментальні, і парадоксально їхня прикладна функція у фільмі не каталізує глибину їхньої індивідуальності. Долі головних героїв розкриваються контурно. Вони, ніби дегустаційні зразки, запалюють драматургічний потенціал героїв у голові глядача, надаючи йому герменевтичну свободу. Єдиний хворий "лікаря без пацієнтів" влаштовує японський театр, у якому роль чеховської рушниці виконують усі рухомі об'єкти в кадрі: від лісового оленя до безмовної дитини.
Незважаючи на вихолощеність і винятковість матеріалу, назвати фільм шедевром у мене язик не повертається. Комар носу не підточить, але без сверблячки жити й не дуже-то запально. Божественна еталонність заворожує, проте лише диявольська недосконалість здатна збудити. Хоча на фестивалі, що дихає своєю лускатою харизмою, іноді хочеться втекти в ідеальний кінематограф. Подібно лікам лапідарне мистецтво зціляє, залишається запитання: наскільки водночас вбиває...