Ромі (Ніколь Кідман) — успішна бізнесвумен, яка ввечері імітує оргазм із чоловіком Джейкобом (Антоніо Бандерас), а вранці йде на роботу в шикарний офіс. Вона — CEO корпорації, яка продає роботів: щось типу автоматичних пилососів тільки індустіальних масштабів. У неї дві доньки: старша — бунтарка і лесбійка, характер молодшої не розкритий, відомо тільки, що вона полюбляє одягатися як принцеса. Сама Ромі вкалує собі ботокс, аби позбутися зрадницьких зморшок. Їй добре так за сорок, вона вже як дев’ятнадцять років у шлюбі. Джейкоб, між тим, бродвейський гегемон, але в ліжку уникає ролі «злодія», навіть коли Ромі благає його трішки подушити її подушкою. В один із таких моментів вона зізнається йому, що хотіла б займатися з ним сексом під перегляд порно. Джейкоб цього не схвалює.
Одного разу по дорозі на роботу прямо перед дверима офісу на Ромі кидається собака. На щастя, перед будівлею в цей час матеріалізується юнак, який приборкує собаку одним вдалим рухом (як з’ясується пізніше, він просто дав тварині печеньку). Це — стажер Семюел (Гарріс Дікінсон), який має нахабність поводитися досить розкуто навіть із головою фірми. То він просить у Ромі запальничку, то підкладає на директорський стіл злощасні печеньки, а одного разу на корпоративній вечірці замовляє їй склянку молока. Ромі, яку нахабність Семюела дуже збуджує, приймає гру і, не моргнувши оком, випиває молоко. «Хороша дівчинка», — кидає Семюел шефині, яка, на хвилиночку, років на двадцять п’ять старша за нього. Далі події розгортаються шалено, і ось уже героїня Кідман тікає з прем’єри вистави чоловіка в театрі, аби лакати молоко з миски по-собачому в готелі під наглядом Семюела. Авжеж, бо він перший, хто довів її до оргазму.
«Хорошу погану дівчинку» (далі — «ХПД» — авт.) дійсно цікаво дивитися, бо в ній сюжетні деталі важливі — тому переказ вийшов таким розлогим. Проте режисерка Галіна Рейн, здається, трохи передивилася шведського серіалу «Любов і анархія» Лізи Лангсет, який вийшов на «Нетфліксі» у 2020 році. Тому що перша половина «ХПД» дуже нагадує синопсис вищезгаданого шоу. Ще можна здогадатися, що своєю цільовою аудиторією Рейн вважає людей саме віку Ромі (або Ніколь Кідман), бо заграє з глядачем за допомогою саундтреку. Попурі з романтичних моментів між Ромі й Семюелем супроводжують хіти 1990-х: «Never Tear Us Apart» INXS і «Father Figure» Джорджа Майкла. Можна припустити, що Ромі дійсно слухала таку музику, коли була дівчинкою. І таку музику слухав сорокарічний глядач. А ще він дивився «Дев’ять з половиною тижнів» Едріана Лайна з Міккі Рурком, а глядачка — може ще й читала роман Інгеборг Дайне в м’якій обкладинці.
Що ж, через тридцять п’ять років потому Рейн вирішила не стільки винайти заново, скільки перепакувати жанр еротичного трилера. Акторки, кращої за Ніколь Кідман на роль такої «Babygirl», годі було й шукати. По-перше, вона — білявка, і вона — насправді трохи «у лисі», що продовжує традицію Гічкока. По-друге, вона мілфа — як в житті, так і на екрані. По-третє, вона вдається до пластичної хірургії, що пасує до сценарію. Але на початку фільму Кідман грає закомплексовану босу, зосереджену на роботах і своєму обличчі, і трохи дратує своєю нервозністю. Далі Рейн намагається показати, як роман із молодшим за неї чоловіком її розкріпачує.
«ХПД» — це історія про садо-мазохізм і, звичайно, історія про владу. Про те, як жінка при владі хоче бути submissive, і це їй вдається з молодим коханцем. Добропорядний Джейкоб не може вдавати поганця в епоху #MeToo і політкоректності. До того ж дивно, коли у вас двоє дітей, приковувати другу половину до ліжка наручниками. У цьому режисерка Рейн дуже традиційна і маскулінна. Ще менше з погляду сорокарічної жінки (якою я і є) віриться у «щасливий» фінал цієї історії. Без спойлерів скажу, що фінал «Любові і анархії» був більш профеміністичним і піклувався саме про жінку та її «я». Рейн же зводить ідентичність жінки передменопаузного віку лише до оргазмів.
«Хороша погана дівчинка» — це спроба повернути жанр еротичного трилера у бік сучасних естетики та проблематики. Але, на жаль, Галіна Рейн, видніється, настільки захопилася формою, що майже забула про зміст. Так, Ніколь Кідман — справжнє золото цього фільму. Вона вміло втілює архетип сучасної жінки, розірваної між кар’єрою, сім’єю і внутрішньою незадоволеністю. Її героїня проходить трансформацію від закомплексованої CEO до розкріпаченої коханки. Але проблема в тому, як ця трансформація подана. Чи не здається, що потуги звести жіноче «визволення» до сексуального підпорядкування трохи тхнуть патріархатом?
Авжеж, «ХПД» грає на темах влади і контролю, ставлячи питання, як сильно жінка, яка командує корпорацією, хоче підкоритися в особистому житті. І тут фільм міг би бути глибоким дослідженням сучасних гендерних ролей. Але Рейн зводить це до банальної історії про «молоко в мисці» і еволюції оргазмів. Семюел у виконанні Гарріса Дікінсона — не більше ніж мальовничий реквізит, обрамлення для «пробудження» Ромі. Його нахабність і юнацький шарм розкриваються лише настільки, наскільки це потрібно для того, щоб викликати у глядача бажання сказати: «Ну, це було несподівано». Його персонаж більше схожий на фантазію, ніж на реальну людину.
Музичний супровід — ще одна сильна сторона фільму, але й тут Рейн перестаралася. Хіти 1990-х створюють атмосферу ностальгії для певної вікової аудиторії, але чи є це виправданням для поверхневого сценарію?
І головне — фінал. Якщо серіал Лангсет «Любов і анархія» має дійсно щасливий фінал, то Рейн залишає свою героїню буквально «на чотирьох». «ХПД» можна дивитися заради естетики, акторської гри чи ностальгії за жанром еротичного трилера. Але якщо Ви, Шановний Читаче, шукаєте глибини, новаторства чи навіть чесного портрета сучасної жінки, фільм залишить по собі розчарування. Рейн забуває, що справжня свобода — це не тільки вміння підкорятися, але й право на свій вибір і власний голос. Рейн зробила компромісний фінал, наче хотіла догодити і «нашим», і «вашим», і цілком правдиво, що у житті всі конфліктні ситуації закінчуються компромісами, але як же хочеться справжньої жіночої революції, як хоча б у «Емілії Перес».
В українських кінотеатрах з 16 січня