Якщо мене запитають, хто, на мою думку, є головним режисером сучасності, то я відповім, що це Трієр. Ні, не Спілберг, не Тарантіно, не тим паче Нолан або, прости-господи, Рефн. Так, саме той ненависний ледве не абсолютною більшістю населення планети, однак парадоксально незаканселений пан Ларс (фон)* Трієр залишається непереплюнутим маестро навіювання, провокації і, відповідно, маніпуляції (ну, ви це про знаєте й без мене) — фактично найважчих екранних процесів. Данець настільки аномальний, що корпус його творчості раціонально аналізувати безглуздо, а емпірично — просто небезпечно. Тому підганяти під параметри «гарно-погано», «успіх-недогода» тупо й навіть якось образливо (не для Трієра)…
Серіал «Королівство» — це рання робота Трієра, перший сезон якої він зняв після «Європи», але перед «Розсікаючи хвилі», тобто ще будучи невідомим масовому глядачу. Хоча дивлячись кого вважати цим «масовим глядачем»: серіал у рідній Данії став культовим, майже місцевим (хай і зворотнім з контекстуального куту зору) «Твін Піксом». Хто б тоді міг припустити, що цинічний хлопець у смокінгу, який вилазить наприкінці кожної серії на фоні фіранки з «пояснювалкою» (явно з метою подратувати локальних кінокритиків, що заганьбили прототипічну «Епідемію») стане національним символом Данії, відомішим за Королеву, попсового Ганса Крістіана Андерсена й навіть (sic!) рьодгрьоз-мез-фльозе.
За останні двадцять сім років (стільки пройшло з моменту телепрем‘єри другого сезону «Королівства») цю гожу молоду людину відзначили головною нагородою найпрестижнішого конкурсу у світі кіно, а пізніше той же конкурс оголосив її «персоною нон -ґрата». Та ось, пройшовши через всесвітнє визнання, психічний розлад, авторство десятка протилежних одна одній стрічок, алкогольну залежність та наступний за нею тремор рук, на фалангах однієї з котрих красуються «F», «U», «C» та «K» (з них начебто, як й його співвітчизник, силкується зібрати слово «evighed»), вже паркінсонівською старійшиною він входить у повністю свій 2022 рік з фіналом затемненого повними метрами серіалу.
Канонічне «Королівство» закінчилося на кульмінації, не давши жодної розв‘язки, але ні про яке продовження мови йти і не могло: ані з онтологічної (точніше антилогічної у випадку Трієра) точки зору, ані з культурної. Час легітимізував відкритий фінал, а консолідований запит на продовження від «фандому» (ха-ха) навряд чи потрапляв до «поштової скриньки» «Центропи». Навіть якщо б якимось чудом він потрапив, для Трієра це безумовний аргумент «проти». Так що ж тоді могло стати переважним аргументом «за»? Ну, можливо, смерть більшості ключових акторів. Ні, серіал не проклятий (хоча хто знає), просто пройшло стільки років, що багато виконавців головних ролей околіло тупо від старості. Що для смертного проблема, для Трієра — саме сенс творити.
I
Уся поетика Трієра збудована на дигресіонізмі. Якщо ви, Любий Читаче, зловили дежавю на цьому страшному слові й похапцем риєтесь у мозкових смітниках у пошуку визначення, попутно відмахуючись від своїх тарганів, заспокойтеся та вилазьте звідси. Ніхто вас у невігластві не запідозрить, адже Трієр сам лише відносно нещодавно так прозвав свою концепцію. Вона ґрунтується на художніх відходах (власне від англ. «digressio» — відхід), які самі по собі й не є якимось структурним ноу-хау. Будь-який поважаючий себе автор-інтелектуал, на кшталт той же Пруст або Флобер, вставляє їх в свої витвори за різними резонами. Як правило, щоб сховати в них якісь глибокі потаємні тлумачення, такі собі екстра-бонуси для обраних, або створити діалектичну комунікацію між Розповідачем та Реципієнтом. В Трієра цими відходами (які вже стали майже не його айдентикою) аж кишить, на зразок тих же брехтовських умовностей, естетико-стилістичних алюзій до Рембрандта, Делакруа, Клімта і Мунка, тератологічних рефренів у кращих традиціях скандинавського епосу, припорошених еталонним насиллям і так далі, так далі, так далі… Однак ці задушливі нагромадження еклектичних дигресій, які усілякі недалекоглядні сноби сприймають як опереточні вульгарності, на відміну від трафаретних не мають ніякого благородного наповнення. Їх навіть було б коректніше називати відволіканнями, оскільки режисер буквально завалює оповідання та кадр порожніми знаками та метамодерністськими болванками, щоб непомітно навіть для найосвіченішого та в‘їдливого глядача вигинати у архізбоченській манері етичну лінію — ось це і є таємний, але справжній дигресіонізм (вже від лат. «digressio» — відхилення).
У «Королівстві: Екзодус» ви не зустрінете симулянтку Фру Друссе (хіба що у флешбеках, ніби ненароком стеблячих закостенілі ритуали теледраматургії), її підмінила Карен, очевидно переселившись метастазом з шедевральних «Ідіотів»: навіть грає її та ж Боділь Йоргенсен. Тепер Карен — самотня стара сомнамбула, яка перед сном прив‘язує себе до ліжка. На різдвяні вона вирішила подивитись «той самий» серіал свого творця. Обрив на найцікавішому дивує її, та уві сні вона бачить, що Королівство у великій біді й Ворота знов збираються відкритись, тому їй терміново треба потрапити у той самий «Rigshospitalet» (Королівський шпиталь у Копенгагені), щоб запобігти катастрофі.
II
І Трієр знов грає у дігресіонізм, однак за новими правилами. Фабула сіквелу майже повністю складається з гегів, які підхопили гумористичний тон перших сезонів, але набули більш важливу роль (не повірите, але «Королівство» — це комедія). В тому, старому «Королівстві», Стіґ Гелмер (Ернст-Г’юґо Яреґорд), головний консультант нейрохірургії, який приїхав із Швеції, виходив кожного вечора на дах госпіталю, дивився в сторону Швеції та починав у прямому сенсі молитись «IKEA», «Tetra-Pak» та «Volvo», паралельно проклинаючи данців, а вже у сучасності його син (Мікаель Персбрандт), який зветься в жарт колегами «Напівмером» (Halfmer) й буквально успадкував посаду батька, безуспішно намагається втихомирити своє мізантропічне лібідо рамками нової етики та політкоректності й вічно напарюється на прогресивні правила, які він сам й вводить. До речі, на цій шведсько-данській ненависті зведений головний твіст, дискредитуючий усі здогадки про хоч якусь серйозність усієї трилогії. Поверховий меседж Трієра різко змінився. Якщо навіть у своїй нещодавній роботі «Дім, який побудував Джек» він гучно брязкав своєю ерудованістю, мало не кричачи «Дивіться, який я розумниця», то в «Екзодусі» просто ставить нас перед фактом: «Я великий, інші — пил з чобіт», — і посперечатися з цим важко. Нахабство Маестро й так завжди вилазило за рамки дозволеного, але неприкрите самоцитування він до останнього моменту собі не дозволяв. Ви здивуєтесь, але ці глумливі ремінисенції роздутого его виконують свою пряму функцію «на ура». Віллем Дефо в ролі демона (явна комендіація до «Антихрісту»), Ніколай Лі Кос у ролі дебілкуватого лікаря-невротика, що вміє виколупувати власне око ложкою (ви самі зрозуміли, з яким фільмом Трієра римується) й ототожнення Автора-Себе-Улюбленого з Сатаною не можуть не харити. Та якими би цинізмом та байдужістю глядач не старався захиститися, від ін‘єкції, паралізуючої найвищі рівні душі та свідомості, відбитися не вийде. Трієр стабільно досягає усіх поставлених їм цілей з витонченою віртуозністю, не припиняючи експериментувати. Так, бути може, йому до ханекевського мораліте ще ой як далеко (хоча обидва вже розкладаються й роблять це однаково красиво), але він й навряд чи до нього хоче дійти.
Дії (а точніше їхні продовження) розгортаються у наші часи, але Королівський госпіталь ґрунтовно не змінився: як мінімум, усе наймоторошніше, божевільне та смішне знов трапляється на дев‘ятому поверсі, у відділі нейрохірургії. Навіть характерна кольорова гама «Королівства» збереглась. Це все та ж сепія, хоча у перекличі із сучасними лікарняними інтер‘єрами, вона оголює деяку хворобливу гниль, таку слизьку, що за неї неможливо зачепитись очима. Стрижень наративу, як і у перших двох частинах, розсікається на безліч стежок, що постійно плутаються та перетинаються, але ведуть в одну велику дупу. Під час перегляду раз у раз ловиш себе на думці, що це все якесь велике роздроблене на шматочки марення, викликане вже не недоумством, як чверть століття тому, а абсцесом спільного розуму, за який тобі, глядачу, напевно, не дуже дурному, стає соромно. І сором цей аж ніяк не іспанський, тому що після п‘яти годин водночас забавної та жорстокої трієрівщини, переглянутої binge-watch’ом (й на тому дякую, що мені не доведеться з усіма глядачами розтягувати ці муки) той же абсурд, хоч й більш «привітний» доведеться спостерігати наяву.
EXODUS
«Екзодус» взагалі не виглядає як фінал забутого Богом (точніше Дияволом) серіалу, і він, до речі, таким не є. Тепер кінó заходить у телебачення, а не навпаки, наводить там свої порядки (принаймі у трієрівському вимірі) й створює руками Майстра повноцінний п‘ятигодинний фільм-прощання, спалюючи в інферно невирішені питання, як застаріле мотло. Єдине незрозуміло, хто кому каже «farvel»? Трієр своїй багатостраждальної публіці, старий світопорядок все ще віруючим в нього ідіотам, а, може, взагалі здоровий глузд сучасної культурі? Залишається лише сподіватись, що прелюдія з вагнерівського «Трістана та Ізольди», що акомпанує музичній темі «Королівства», — всього-то хуліганський самооммаж, ще один порожній відхід, а не провісник кінця (вже нашого) світу, як у скандальній «Меланхолії». Такого безпардонного прощання зі всесвітом людство з усією своєю тваринністю не заслуговує. З іншого боку, хто ми такі, щоб судити.
«THE KINGDOM EXODUS» виходить 27 листопада на стрімінгової платформі MUBI. Авторська відреставрована 4K-версія «THE KINGDOM I» вже доступна там же, друга частина вийде 20 листопада.