«Такого Лантімоса ми ще не бачили,» — з подібними словами до мене підходили обагровілі співглядачі, які дійшли до такої кондиції не з вини адріатичної спеки, а через незручну амбівалентність нещодавно переглянутого. Вони, як видно, не очікували, що їхні неодноразово загартовані моральні стрижні будуть недбало, з макаронним хрускотом розламані дівчинкою Беллою (Емма Стоун), схожою на олігофренку.
Белла ще зовсім маленька, хоч і перебуває не в дитячому корпусі, а в дорослому, сексуально розвиненому трупі своєї матері, знайденому під мостом професором Бакстером (Віллем Дефо). Імʼя в професора франкенстайнівське — Ґодвін* — але Белла кличе його Ґод, і простежувана омонімічність цього прізвиська із Господом (від англ. God — Бог) якщо не навмисна, то вкрай символічна. Ґодвін, по суті, створив Беллу, імплантувавши мозок врятованого ембріона в черепну коробку інкубатора. Авжеж, всі немовлячі гидоти на кшталт мавпячих гримас, некоординованих рухів, рясного сечо- і слиновиділення гіперболізовані велетенськими габаритами Белли. Вона аж ніяк не намагається вдавати із себе німфетку, тому не проти з ейфорійною імпульсивністю поколупати гнильні очниці та при нагоді рубанути по носі «татовому» лаборанту Максу МакКендлессу (Рамі Юссеф). Його, допитливого, але відносно порядного учня, Ґод засватає з Беллою. Її, невгамовну піддослідну, рука-лиходійка познайомить із клітором, якому героїня цілком резонно віддасть беззастережну перевагу. Любовний трикутник лишається незамкненим, допоки в цій еротичній геометрії Маккендлесса не замінить весільний юрист Дункан (Марк Руффало) — хтивий покруч, нібито готовий до безумовної служби статевому органу. Триєдиним союзом вони втечуть з вікторіанського Лондона в євротур перманентного оргазму, подалі від розсудливого нареченого та дементного татуся.
Крім фізіологічної зрілості Бакстер-молодшу від звичайних дітей відрізняє безпрецедентна швидкість ментального розвитку. Ще вчора вона мугикала примітивними синтагмами, сьогодні ж заливається складносурядними конструкціями і з обурливою необережністю кидається різкими запитаннями: «чому люди не займаються сексом 'all the time'?», «чому стусаном не заткнути немовля?», «навіщо потрібна ввічливість?». У затяжному блуканні старим світом героїня пізнає всю його велич і жалюгідність. Лісабон, Афіни, Париж — з кожною новою локацією запитання привабливого Голума стають дедалі риторичнішими. Її розщеплює парадоксальна гармонія блаженства і страждання, мучить нерозуміння того, як на білому світі фалоцентрична комедія співіснує з босхівською трагедією. Хіба можна в такій реальності взагалі думати про мораль?
Химерною фабулою «Бідолахи» зобов'язані однойменному роману Аласдера Грея, мабуть, одному з найекстравагантніших текстів сучасної шотландської літератури. Тим не менш, оповідна форма кіноадаптації грішить автономною виразністю. Звісно, важко посперечатися з тим, що естетичні перверсії — одна з візитних карток Йоргоса Лантімоса: чого тільки варті його ранні роботи («Ікло», «Альпи», «Лобстер»). Однак, чи то через обмеженість ресурсів, чи то за первісним задумом, усі вони залишалися за кадром, надаючи волю глядацькій уяві. У «Бідолахах» автори нарешті реалізовують усі свої найсміливіші фантазії: змушують Дефо ригати бульбашками жовчі, вдягають світові столиці в каталонські силуети, перекроюють реальність на стім-панкову сюрреальність, яка не схожа ні на що і щось нагадує водночас. Окремо хочеться відзначити роботу молодого композитора Джерскіна Фендрікса. Після годин пафосних циммероподібних супроводів і нудотних псевдо експериментальних рефренів, що ними сповнений кінематограф, несміливі дисонанси молодого композитора відчуваються, як ковток свіжого повітря.
У кіно закони існують для того, щоб їх переступати, але проступки їх же і визначають. Під час перегляду «Бідолах» складається відчуття, що вся знімальна група, не те що порушує правила кіно, вона їх просто не знає (чим дуже сильно нагадує Беллу). І це непристойне, істинно-дитяче, дискомфортне незнання заворожує та закохує в себе. Воно ніби знищує ту злоякісну пухлину дорослішання в мозку глядача, яку помилково сприймають за додаткову звивину.
Упродовж усієї своєї історії людство намагається окреслити поняття мистецтва. Гносеологічна ініціалізація, у свою чергу, передбачає позначення деяких ролей і функцій розглядуваної концепції. «Мистецтво ставить запитання!» — вигукують одні, «воно їх досліджує,» — заперечують інші, явно забуваючи про неможливість об'єктивізації подібних категорій. Бог помер, і сенс разом із ним, але вчителі продовжують докучати школярам сумнівним «що хотів сказати автор», критики — воскрешати мертвонароджені задуми та проблематики. Останній фільм Лантімоса геть позбавлений архаїчної інтенції спонукати вуайєра до етичних роздумів — безглуздо філософствувати серед бідолах. Белла вже надіслала всі фундаментальні запитання до вселенської канцелярії, звідки у відповідь отримала лише глухий смішок.
«Бідолахи» можна сміливо назвати найважливішим маніфестом епохи метамодернізму, що заперечує саму по собі маніфестацію. Весь фільм — це німий дитячий погляд, що мимоволі підкреслює всю дурість високочолих повчань. Поки авдиторія за звичкою телепатією намагається піднімати душевні дилеми, на екрані героїня Емми Стоун піднімає мляві члени жалюгідних і комічних виродків, і це найкраще, що може запропонувати кінематограф допитливому глядачеві у 2023 році.
Піонер «дивної хвилі» не перестає споглядати всеприсутню антиномію з усіма її вродливостями та потворностями. Наше право — приєднатися або відійти в сторону. Проте, замість того, щоб укотре сублімувати шедевральну матерію, чому б просто не прожити її?