Дисклеймер: цей текст — не намагання облити брудом світлу ініціативу або піти на поводі в гомофобних «активістів», а лише спроба розібратися чому на українському кінофестивалі поліції було більше аніж глядачів.
З 22 по 28 червня у Києві пройшов ЛГБТКІА+ кінофестиваль «Sunny Bunny». Як відомо, «Сонячний Зайчик» виріс із однойменної програми кінофестивалю «Молодість». Із 2001 року це була неконкурсна секція, а потім — окремий блок із конкурсом і позаконкурсом, який демонстрував українському глядачеві фільми про ЛГБТКІА+ спільноту. Відверто кажучи, у програми все йшло добре: не тільки кіно показували, а й привозили в Київ зірок калібру Брюса Лабрюса. Тож хочеться зауважити, що масштабування «Sunny Bunny» відбулося явно не заради поліпшення справ секції «Молодості», у неї і так все було непогано.
Два слова про квір-кіно. Саме термін «New Queer Cinema» виник на початку 1990-х років у США. Хоча кіно про квір-культуру почали знімати ще авангардисти в 40-х роках, а в 70-х — початку 80-х років це стало серйозною контркультурною течією. Фільми про ЛГБТК+ спільноту — не щось нове і модне, це кіно із довгою історією. «ТЕDDY AWARD» Берлінале, як і Лондонський кінофестиваль ЛГБТК+ фільмів, бере початок у 1986 році, але притому на Каннському кінофестивалю «QUEER PALM» почали вручати тільки у 2010 році. Нагороди «Тедді» та «Квір-пальма» є незалежними від «Берліна» та «Канн» відповідно, але це тільки підкреслює прогресивність «Молодості». Тому покази ЛГБТК+ кіно в офіційній селекції київського фестивалю з 2001 року звучить дуже престижно. І це абсолютний успіх для країни, де квір-кіно ще по суті не народилося.
Те, що воно й досі формується, підтверджує відсутність українських представників у конкурсній програмі на цьогорічному Sunny Bunny. Хоча організатори спробували компенсувати це добіркою короткометражок і сумнівною програмою UA Retro. Сумнівною, бо в ретроспективі був представлений лише один фільм пов’язаний із квір-тематикою — «Тато — мамин брат» (реж. Вадим Ільков). Також мав відбутися показ картини «Три історії» Муратової, який, на жаль, взагалі скасували через вето з боку Держкіно.
Попри це, нестачі фільмів на Sunny Bunny не було: на фестивалі представили більше п’ятдесяти стрічок. Протилежна ситуація з лекціями та дискусіями – організатори вирішили, що чотирьох подій такого штибу достатньо для просвіти в квір-тематиці. Чи, може, вони просто не мали такої мети? Для чого взагалі існують кінофестивалі? В першу чергу, щоб люди могли дивитись кіно. Але в нашому випадку є нюанси. Саме через програму «Сонячний зайчик» у 2014 році стався підпал кінотеатру «Жовтень». Коли організатори повідомили про цьогорічний кінофестиваль, кінотеатри «Жовтень» та «Кіно42» отримали погрози. Дякуємо національній поліції, яка підтримувала безпеку під час фестивалю. Проте «Sunny Bunny» був абсолютно відірваний від українського контексту і глядач міг ознайомитись із проблемами квір-спільноти в Україні, лиш поспілкувавшись із правими «активістами» про розбещення молоді. Тому стає не зрозумілим, чому фестиваль не взяв за мету хоч якусь просвітницьку діяльність, якщо так закортіло робити окремий фестиваль замість того, щоб просто продовжувати успішну секцію «Молодості»?
Складається думка, що все заради хайпу та грантових грошей. Бо це звучить гарніше, під стать заголовкам у західних медіа про «FIRST UKRAINIAN LGBTQIA+ FILM FESTIVAL».
Отже, про основну складову фестивалю — перегляд фільмів. Тиждень наповнений квір-кіно різних країн, різних жанрів, форм та змісту. Але кількість виявилася обернено пропорційною якості. Проблема полягає в становищі сучасного квір-кіно: з одного боку воно на дикому хайпі, з іншого – це доволі стара кінотечія, теперішній стан якої перебуває в стагнації. Переважна більшість квір-фільмів перетворюється в експлуатацію теми. У цьому ми змогли успішно переконатись на «Sunny Bunny». Стагнацію у квір-кіно прекрасно ілюструє переможець основного конкурсу — іспанська картина «Моя порожнеча і я» (реж. Адріан Сільвестре). Фільм, який визискує тему трансгендерності заради фестивального успіху, намагаючись вибити сльозу у глядача шляхом нескінченного насилля над героїнею фільма, але ти не віриш в цю історію. Якби Sunny Bunny лишався окремою програмою, глядачі могли б розбавити прісне квір-кіно іншими стрічками доступними на фестивалі. Але для нас це був тиждень ін’єкцій загалом слабкого кіна, існування якого виправдовується лише присутністю ЛГБТК+ тематики.
До того ж тільки ⅕ фільмів представлених на українському кінофестивалі – українське квір-кіно. Його настільки мало, що створення окремого кінофестивалю – в кращому випадку мода і тренд, а не необхідність. І тому зовсім не дивно, що в програмі UA Retro представлені фільми, що вкрай умовно пов’язані з ЛГБТК+ тематикою — латали діри чим могли.
Україна не доросла ще до окремих фестивалів такого роду: не глядачами, не власним кінематографом. Це не говорить про те, що ми архаїчні або якісь не такі. Просто є історико-культурні особливості нашого кінематографу. Всьому свій час. Український глядач уже познайомився з New Queer Cinema, а українські автори потроху починають знімати стрічки про ЛГБТ+ спільноту.
Попри усю критику варто зазначити, що були обрані дуже вдалі фільм-відкриття та фільм-закриття. «Орландо: моя політична біографія» (реж. Поль Б. Пресіадо) та «Капітан Феґотрон рятує всесвіт» (реж. Гарві Реббіт) можливо найцікавіші картини на «Сонячному Зайчику». Але крім цього ми отримали мінімум подій та сирі стрічки без обговорень і найчастіше без передмов.
Здається, що організаторам захотілось нашвидкоруч зробити іміджевий фестивальчик. А київська богема з’їсть, бо на квір-вечірки ж ходить. Що ж, не з’їла – глядачів було вкрай мало.
Бувають різні ситуації, в кінотеатри не завжди стоїть черга. А картини про квір культуру доволі нішова частина кінематографа, яка десятиліттями залишалася в площині андеграунду. Тому очікувано, що попит буде не такий великий, як на інших фестивалях. Але тоді стає незрозумілим, навіщо такий розмах: семиденний фестиваль, два кінотеатри й абсолютне перевантаження фільмами без будь-якого іншого ентертейменту. Порушувати проблему дискримінації ЛГБТК+ людей вкрай важливо, фільмувати це, влаштовувати покази і займатися просвітництвом в Україні, де все ще є проблеми з толерантністю. Але як виявилось не можливо виїхати тільки за рахунок тематики, а десять глядачів в кінозалі на чотириста осіб не завжди виглядають чарівно.