Театр — це найсильніша підпора
національного організму, це збірний вияв
слова нації, яка живе й бореться…
Григір Лужницький
Театр у сукупності всіх компонентів є тілом, що має досить чітку конструкцію та надії зберегти вертикальність. Зусиль якогось інтелектуала-пацифіста (актора-творця, який упевнений у духовному призначенні театру, але не знаходить жодного фізичного місця в сучасній моделі світобудови) просто не вистачає.
Театр як феномен мистецтва знаходить себе у сфері розваг та відпочинку…
Антонен Арто
«Якщо натовп відвикнув ходити в театр, якщо ми врешті стали розглядати театр як низьке мистецтво, як засіб для грубої розваги та взялися використовувати його для відволікання від наших поганих інстинктів, то це через те , що нам надто часто говорили: «Та то ж лише театр». Тобто тільки обман та ілюзія».
І тут ми потребуємо уточнення з приводу того, чи є це відверто гидотним статусом для театру, або це дійсно потреба, зумовлена особливим станом суспільства та його послідовної неконтрольованої руйнації.
Звичайно, я відповім на це запитання суто суб’єктивно, випаливши, недовго думаючи, щось на кшталт: я їбав туди ходити, бо мені тупо не смішно.
Театр, як і будь-яке інше мистецтво, потребує регулярної деконструкції. Смішки смішками, а пізда з горішками. Виправдовувати будь-яку нашу безпорадність потребою відволіктися… браво, блять, геніально!
Кожен дискурс з колегами та приятелями, які так чи інакше причетні до акту осмислення тіла театру, закінчується повною невизначеністю, що саме спонукає людей до відвідування театру? Хтось з відвертою прагматичністю стверджує свою імпотентність, виправдовуючи театр як прикрасу нашого дозвілля. Всупереч цьому хтось з повним ротом слини кричить: «Ви не розумієте! Мистецтво заради мистецтва!»
Я зі свого боку залишаюся осторонь та визнаю ці судження як підтвердження виправданого занепаду.
Театр сам себе дескредитує!
Ми ніби зіштовхуємося з мерцем без остраху, а тільки з невизначеною цікавістю. Притрушені діди кричать: «Це класика! Не чіпайте!» А нам самим не особливо хочеться мати з цим якийсь зв'язок…
Глядач потребує збудження! Так! Без сумніву! Ми маємо визнати свою «аморфність».
Андрій Жолдак
«Дивитись вистави всіх великих театрів в Україні - це для мене те саме, що прийти на цвинтар. Не знаю, як хто, а я не люблю перебувати на цвинтарі. Я, коли проїжджаю машиною, хрещуся. Думаю, що тут лежить Леся Українка або в Парижі Тарковський похований. Думками зв'язуюся з ними, але не хочеться мені заходити на цвинтар, на це кладовище».
Але ж він мав бути в українському авангарді! Мав би збуджувати і провокувати, експериментував, реформуючи жорстоко і без зайвого жалю до усіх елементів театру.
Андрій Жолдак
«Зараз я можу звернутися до молодих художників. ВИ МАЄТЕ БУТИ КУЛЬТУРНИМИ ТЕРОРИСТАМИ! Україні не вистачає культурних терористів. НАМ ПОТРІБНА СВОЯ «АЛЬ-КАЇДА» В КУЛЬТУРІ».
Сука! В саме серце! От тільки на заваді постає питання: що ж тоді, блять, причина розладу? Як ми опинилися в культурному занепаді?
Діалог Розенкранца і Гамлета.
Розенкранц. Принце, скажіть у чому причина вашого розладу?
Гамлет. Просто я не бачу перспективи зростання.
Я бачу, як мистецтво стає доступним і даремним. А глядач егоїстом!
Я бачу, як мистецтво стає егоцентричним.
А глядачу все видається безглуздим.
Я бачу, як мистецтво стає безглуздим.
А глядач, виходить, знає більше, ніж митець. І митець виявляється некомпетентним в такому, здавалося б, фундаментальному питанні, як ЖИТТЯ.
То, мабуть, я просто введу собі в обіг трохи зухвале і дуже суперечливе судження з приводу ідеї сучасного українського театру.
Театр - свідок життя. Відчуваю якусь потребу в дослідженні саме питання життя в умовах руйнації, в часи жахіть…
Антонен Арто
«Шекспір та його епігони втовкмачували нам в голову, з одного боку, уявлення про мистецтво, а з іншого — про життя. І з таким безплідним та лінкуватим уявленням можна було спокійно змиритися, поки життя ззовні ще якось трималось.»
Все це направляє нас до певної матерії. Театр зараз, як і сто років тому, залишається людяним (уважним до чужих потреб), і я в цьому вбачаю антонімічність до буденності.
Звичайно, уникаючи популізму та пропаганди, важко виразити усе те, що є зараз нашим сьогоденням. Весь донині сформований світ більше не є дійсністю, його ніби ніколи не існувало. Розплющуються очі на світовий безлад та деградацію, і видно вже неозброєним оком, як озброєні «люди» вчиняють бездушні речі.
Лесь Курбас
«Сучасний український театр — наслідок антиукраїнського режиму…»
Звичайно, у цих слів є продовження, і «сучасним» для Курбаса був театр понад сотню років тому, але ми не можемо пройти повз сутність цього висловлювання та його актуальність. Наше червоно-брунатне минуле… Безжалісне викорінення ідентифікаторів національного культурного росту. А потім терор та систематичне знекровлення незалежних театральних проєктів або ініціатив. Таким чином ми отримали щось карикатурне, такий собі «мікс смаку» з «побічними» у вигляді байдужості глядача до дійства та інстинктивне сприйняття театру як місця, що з мавпи робить людину. На жаль, сьогодення безжалісне, і в цьому винні ми. Кожен зараз більш ніж переконаний, що виплутавшись з цієї депресії, ми опинимося в тому утопічному майбутті, яке ми собі могли тільки нафантазувати, отримуючи рахунки за комуналку від свого панельного квадрату з двома вікнами та пожовклою гардиною.
Антонен Арто
«Якщо епоха відвертається і втрачає інтерес до театру, то лише тому що театр перестає її репрезентувати. Епоха вже не сподівається, що театр запропонує їй міти, на які б вона могла спертися.»
Мій колега і близький друг зауважив, що з моїх слів видніється прихильність до документалістики. Насправді ж це все очевидний вибір між Sati (стан, коли людина присутня у своєму дійсному переживанні, на противагу відволіканню чи розсіяності) та світом, де елементом сприйняття є якась нудотна тяга до удаваної істотності.
Станіслав Мустаєв
«Виходить, єдиний театр, який має право зараз жити, — це документальний театр. Тобто, де театр як структура [глядач, актор, режисер – прим. автора тексту] виступає свідком події, а не прокурором, як було в радянському театрі [це, я так розумію, Стас каже про соцреалізм] або суддею, як у Шекспіра. Якщо в «Карамазових» [а це він про нашу першу виставу датовану 20.05.2019 реж. О. Мінько] ми скоріш були постраждалими, то от «Водій» [вистава «Водій усіх хто живе» 30.07.2019, реж. О. Мінько – прим.] — це якраз, де ми свідки, як і глядач. Свідки безпрецедентного парадоксу сучасної української культури. У «Leave it like is» [участі я в цій виставі не брав, принаймні як актор, але був глядачем чи, точніше сказати, спостерігачем (датована 16.01.2022, реж. О. Мінько]. Я як актор є лише свідком події, як і глядачі, при тому що Льоха [той самий О. Мінько] як автор сценарію є прокурором і адвокатом водночас.»
І от саме перебуваючи у положенні спостерігача (свідка), можна розраховувати на фактичне існування в «дії» усіх учасників та причетність до процесів її створення. Завдяки такій діалектичній формулі творення зв’язку між мітом (яким я все ж таки вважаю суб’єктивність) та світом театр видається більш можливим, а, отже, безболісним.
Нещодавно після чергової гулянки нас вирішила відвідати сусідка знизу (причини ви всі самі вже зрозуміли). Вона аргументувала, я приводив контраргументи і в один момент вирішив апелювати своєю приналежністю до мистецтва.
— Бабушка! Я актор!
В цей момент вона без зайвих зволікань і з’ясувань випалила…
— Что вы мне говорите? «Акторів» не существует!
Від того мені стало надто лячно, щоб просто закрити двері перед її обличчям або послати її нахер. Деякий час я не міг підібрати слів, вдаючись лише до підсвідомого звинувачення себе. Пізніше я віднайшов підґрунтя для аналізу…
Уявімо, що я пішов у контратаку і видавив з себе щось на кшталт:
«Бабусю, що ви таке кажете? Як це не існує?»
А що потім? Якою має бути відповідь цієї літньої жінки? Хіба я не зрозумів, що вона мала на увазі? Зрозумів. Більше того, я прекрасно її зрозумів. Чи можу я як людина претендувати на статус митця, якщо до її свідомості я не маю жодного стосунку? Якщо театр не відповідає на її запитання, ба більше, навіть не формує ті запитання, що так чи інакше змінили б її ставлення до моєї справи. В її очах я шут, баламут, маргінал, але ніяк не актор. Вона ніколи не побачить мене на сцені та навіть не прочитає жодного слова, написаного в цьому есе. Точніше, у неї не виникне відповідної потреби.
Антонен Арто
«Сучасний театр перебуває в занепаді, тому що він втратив почуття серйозного. Тому що він відійшов від того, що є значущим, від нагайних і болісних ефектів, одним словом, від небезпеки».
І тут все стає цілком ясним. Небезпека є постійною. Вже під загрозою не тільки твої цінності та переконання. Життя схоже на різкий перепад температури. Відірватися від прохолоди кондиціонера і піти на пробіжку в спекотний літній день. Війна – як та болячка: зруйнує твою імунну систему, і ти, знесилений, з нестерпним жаром, опинишся знову в своєму ліжку, тільки вже не такому комфортному і не з власного бажання, а через смертельну втому. І що тобі залишається? Ти прикутий до свого ліжка на тиждень чи то більше. Ти весь час турбуєшся тільки про свій стан. П’єш ліки, міряєш темпаратуру, спиш так по колу, допоки хвороба не відступить, і ти не відчуєш ту довгоочікувану свободу. Тільки от війна – це не вірус, з яким навчились боротися. Вірус ніяк не можна порівняти з військовим станом.
І начебто це все пояснює. Людина під час війни подібна хворому. Потребує лікування.
Василь Стус
«Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора «Надія», слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, гнів, гнів?!»
Ефіри Арестовича, ютюб канал Стерненка, інформаційні війни на просторах тіктоку та чат-рулетки, Калуш зі своєю «Стефанією» та кавер Хливнюка «Червона калина». І це тільки мала частка того, що так чи інакше працює. Але це ліки від симптоматики… ну щось на кшталт Терафлю.
А театр? Театр, на жаль, ніяк не може урвати собі місце на полиці цих знеболювальних препаратів. Місцями відмовчується, а здебільшого говорить про очевидні речі мовою мертвих. Мовою, яка точно не пояснює причин та наслідків цієї небезпеки.
Я вкотре йду на каву з колегами, де ми вкотре обсмокчимо до кісток кожну прем’єру. Переконаємося, що, обравши цей шлях, ми вже не можемо знайти собі належних аргументів, щоб хоч якось прагнути стати частиною тих процесів, які зараз відбуваються в театральному оточенні.
Однокурсниця
«А ти головне не зрозуміла.
Театр – це добровільне рабство…
а я думала це щастя.»
Гранти можна отримати тільки на проєкти, які так чи інакше зміцнюють дух українського народу або переконуватимуть тебе в тому, що саме ти є тим «незламним» і «Величним» народом. Все, що ти можеш сказати, виявляється некорисним або навіть шкідливим. Я ж скажу їм у відповідь простим афоризмом, що каже мені матуся, коли я в силу своєї безвідповідальності потрапляю у скрутні становища.
Мама
«Пізно, сину, піть боржомі, коли почки відвалились»
Як не крути, всім приємна солодка брехня… але ж ніхто не казав, що проти гіркої правди).