Пролог
Усе, Лідо знову перетворився на гарбуза! Основні функції фестивалю виконані: тупим усе пояснено, скептикам — доведено. Наприклад, мені, нарешті пояснили, чому саме Каннський вважається головним фестивалем планети, а не найстаріший Венеційський. І ні, це не провина Муссоліні (хоч він і став непрямою першопричиною, але про це якось згодом).
Частина I: Смерть екзістенціалізму
На фінальній афтепаті у мене виникла суперечка з критиком однієї відомої італійської газети, який всією своєю національною експресією намагався аргументувати гівняність нового фільму Тода Філда. Його поінт був приблизно такий: «Тар» — це поганий фільм, тому що нічому не вчить, адже головна героїня сама погана і не змінюється з розвитком сюжету, розв’язка якого (саме через перманентність характеру та переконань особи) достатньо передбачена. Ну, по-перше, кіно — не вихователька дитсадка, щоб мати обов’язки когось вчити, та не паризька повія, щоб неодмінно вражати всякими несподіванками. По-друге, сінематограф є своєрідним мистецтвом, а не варіацією або підвидом літератури, тому далеко не завжди сценарний зміст є первинним. А ось якраз форма аутентифікує мистецтво кіно, дуже часто представаючи «маткою»твору, що породжує думку, й конкретно в «Тар» форма відмінна. Після того, як я спокійно (що для мене дивно) задекларував свою точку зору, італійський колега ламаною «аглицькою» достатньо різко кинув щось по типу: «Ви захищаєте фільм зла, тому вам ніколи мене не зрозуміти. Good luck!» — та пішов виканючувати чергову дозу безкоштовної випивки. Чесно, мене цей явний натяк на мою злючність вкрай втішив, в мене аж самооцінка піднялась…
Частина II: La Divina Commedia
Програма 79-ої Мостри вражала своєю неможливою насиченістю. Можливо, причиною тому кругла дата (фестивалю цього року виповнилося 90 років), можливо, людська звичка влаштовувати грандіозні гульки під час глобальних катастроф, як в останній раз, як на прощання, а може, вкрай щаслива випадковість — не знаю. Можу лише сказати, що нетфліксовський епос Баумбаху, відкриваючий огляд, божественний та диявольский Трієр поза конкурсом, ігровий дебют Вайзмана в 92 роки, тригодинний (як завжди) Іньярріту вперше за 22 роки іспанською, посмертна картина Кім Кі-Дука та Джафар Панагі на десерт — це лише крихітна частина того, що вразило око при першому дослідженні чотирьохсот сторінкового фестивального каталогу.
Жарко було всюди: й на вулиці, й на показах, й в розкладі, й, звісно, в новинах… Ця спека більше римувалися із «Августом четырнадцатого», ніж була хрестоматійною для вересня двадцять другого. Хоча лайн-ап і був достатньо різнорідним, все ж таки тенденцію, яка хоч трішки об’єднує цьогорічні тези електротеатральних літописців та мислителів, синтезувати цілком реально. Головним предметом художнього дослідження став фашизм. Чи це від того, що на незалежну країну напала держава фашистського режиму, від чого весь світ поляризується, або це через ювілей фестивалю, породженого фашизмом, але сама тема, саме прагнення відчути межі філософії, її флюїдність — найглибокодумніша та найвчасніша реакція з усіх які тільки можна собі уявити. Абсолютно точно, що напрямок цього вектору зафіксувати неможливо. Наприклад для вмираючого, невиліковно хворого фашизм (тобто сміливість подивитись йому в очі) стає паліативним препаратом («Білий Шум»), але для здорового — отрутою, знищуючою повільно та жорстоко («ТАР»), і це стосується всього на світі: світобудови, суспільства, особистості.
Частина III: Прапор, усипаний зірками
«Золотого Лева» отримала відома американська документалістка, лауреатка премії «Оскар» («Citizen Four») Лора Пойтрас за фільм «Вся краса та кровопролиття». Ні, це не ігровий дебют, як у Вайзмана і так, це єдина документалка на конкурсі. Для головних світових кінофестивалів (не рахуючи Берлінале) невластиво включати до конкурсу, тим паче якось виділяти нон-фікшн, хоча прецеденти були. Наприклад, «Свята Римська Кільцева» Джанфранко Розі, удостоєна того ж «Лева» у 2013, або абсолютно прекрасна сатира «Мафія вже не та, що була раніше» Франко Мареско, відзначена спеціальним призом журі на Лідо у 2019 році, або гучний переможець в Каннах 2004 року фільм-розслідування Майкла Мура «Фаренгейт 9/11». Але це лише прецеденти, а не хроніка. Тому, мабуть, фільм Пойтрас задекларував початок нової епохи кіно-документу чи, хоча б, був дійсно кращим в конкурсі?… ХА-ХА, ЗВІСНО НІ!!!
Людей феноменальної удачі дуже небагато, але феноменальних невдах ще менше. Не знаю, чи варто мені хизуватися приналежністю до других, але, м‘яко кажучи, занадто особлива конституція моєї долі не дає забувати про себе ні мені, ні навколишнім. У Венеції мене, звісно, теж дістала довгоочікувана та улюблена капзда. З 23 картин, представлених в конкурсі, я встиг подивитись 20, й, звісно ж, головним тріумфатором опинився фільм саме з цієї злощастної трійці непереглянутих. Одразу, після оголошення рішень журі, я полетів з Sala Casinò до Sala Darsena, де по закінченню церемонії крутили картину-переможця для таких лузерів, як я. З одного боку, безглуздо заперечувати мій особистий професійний недогляд, з іншого, знання легітимного статусу фільму підсвідомо підкреслює виграшні риси картини. Це як читати детектив, завчасно знаючи розв‘язку — приходить більш ясне розуміння мотивів, хоча й аналітичної свободи менше. Але, як би мій мозок не намагався очами ретельно прошерстити фільм у пошуку хоча б номінальної виразності, гідної, на хвилиночку, однієї з найавторитетніших кінонагород світу, він постійно вляпувався в блюзнірське зловживання улюбленого сучасною американською школою слайд-шоу. Згоден, зроблено добротно, за всіма традиціями високопробного теленаративу HBO (який у результаті і купив права на дістрибуцію), але насичення нобілітарною літературністю та драматургією всеодно не дотягує твір на належний рівень. Навіть, якщо при перегляді забути про те, що фільм так або інакше осяде на віртуальних полицях домашньої колекції якогось «айтюнзу», насильницька інтерпеляція розкришить у потерть своїми жорнами найменші паростки фасоткової глибини, знайдені наполегливою працею. Іноді буде проступати складна приватна драма Нен Голдін, яка й виступає центральним персонажем історії (ось тобі й виправдання лихо змонтованої фотокомпиляції у надлишку), але все одно вам не дадуть забути, що «САКЛЕРС ЛАЙ», а «ПІПЛ ДАЙ», і, для закріплення, вже латиницею: «SAY IT LOUD SAY IT CLEAR SACKLER NAME’S NOT WELCOME HERE».
Цього року журі очолювала Джуліанна Мур, та її вибір зрозуміти можна (хоча й прийняти дуже важко). За чек-листом епігонського мораліте все сходиться: суто американська проблема — є, поділ оповідального полотна на розділи — є, шмарклива музичка від Міки Ліві — є, політичний контекст — авжеж! Розумію, Джафару Панагі давати другого «Лева» передбачувано та банально, а Мартіну Макдоні не можна — повісточку за методічкою не відпрацював, Фукаді дати — замолодий ще та й питань багато буде, заєбешся, а Пойтрас — саме те. Й неочікувано, начебто, і фільм не геть ганебний, і контекст підходящий, та й тема важлива. Але, знаєте, точно не обов‘язково з технічного ритуалу ліпити розривний інфо твіст — ми не в серіалі живемо.
Ось тому Венеція і завжди друга, тому що відмічає не найзнаковіші та найпроривніші роботи, а найправильніші, «фільми добра», як би їх, мабуть, назвав мій ситуативний італійський друг, що кон‘юнктура на цьому божевільному острові стає на чолі кута, що фестивалю не вистачає тієї сміливості, тієї зухвалості, тієї свободи, що пропонують Канни. Вони то, абсолютно не соромлячись, все ще можуть собі дозволити віддати дві пальми поспіль цисгендерному скандинаву за жорстокі та гротескні роботи, якщо вони дійсно того заслуговують, і повірте, справа зовсім не в складі журі.
Частина IV: Вихід
Тебе, Шановний Читаче, можливо цікавить, хто ж тоді справжні тріумфатори? Я б міг назвати декілька авторів та фільмів, на мою думку, дійсно великих та заслуговуючих окремого місця на платиновому граалі світового кіно, але робити цього не буду, тому що розмірковувати такими категоріями про нещодавно представлені картини об‘єктивно можна буде лише через декілька років, тим паче дев‘ятнадцятирічним віскрякам, на кшталт мене, властиво сильно помилятися. Однак, хоч прізвищ і тайтлів я вам не назву, тріумфатор все ж таки є. Ним став формалізм. Якраз «Всю красу та кровопролиття» бурхливо обговорювали через форму. Кінематографісти нею дуже перейнялися та були захоплені, кінокритики навпаки вивергали конкременти огиди та нерозуміння, але те, що це обговорення вибивалося на передній план і доводить справжню, прийнамні, ментальну перемогу формалізму над західною культурою. Скандальна «Блондинка» Ендрю Домініка — черговий приклад роботи ейзенштейнівського «динамічного квадрату» (правда дуже погано зрозумілого автором), а незлічені фантасмагорії у змаганні та поза нього («Цілком та повністю», «Бардо, чи Брехлива Хроніка Жмені Істин», «Афіна», «Перл», «Копенгагенський ковбой» та інші) являли собою згустки найчистіших форм, компілюючих фабули. Насправді, весь цей сезон був наповнений по вінця й платоновським ейдосом, й вертовським ексцентрізмом ще до початку фестивалю. Бієнале лише виконав свою другу функцію — довів скептикам те, що вимагалося.