Сакральний образ генія, який одноосібно керує масивним натовпом солдатів-музикантів, міцно вчепився в наші матриці уявлення. Бернстайн — це Македонський на війні звуку і хаосу, Арнонкур — генерал Де Голль, що кожен концерт звільняє музику від аритмічного насильства. З одного боку, вони жорстокі митці-диктатори, які використовують оркестр, як інструмент для викреслювання власної ритмічної та емоційної каліграфії, з іншого — медіатори, що розкривають свідомість кожного музиканта, талант композитора і синхронізують їх так, щоб усе разом уявлялося цілісним кордебалетом звукових хвиль, а не механічною безглуздою. Але якими б ми їх не уявляли, якими б параметрами не наділяли, все одно вони безперечно залишаються геніями в будь-яких модифікаціях, а з ними ніколи легко не буває. Лідія Тар — одна з таких генієв.
Вона – харизматичний талант – володіє всіма існуючими престижними нагородами, викладає в Джулліард, диригувала на всіх головних світових сценах, а зараз керує оркестром Берлінської філармонії. Неймовірна складність її свідомості передбачає і неймовірну складність характеру. У сприятливому середовищі вона творить й жертвує, але варто порушити умови, створити іскру, як геній стане атомним вибухом, що спалює і вбиває самого себе і все, до чого встигнуть дотягнутися його радіоактивні щупальця.
Тодд Філд (ви можете його знати за картиною "У спальні") написав сценарій ексклюзивно під Кейт Бланшетт, і якби вона не погодилася, проєкт би полетів ластівкою до смітника. Як я розумію Тодда Філда! Гра і мелодійна лапідарність Бланшетт не просто заворожують, а змушують переглянути власні естетичні абсолюти. Немов вона і була народжена в любовному союзі чіткості музичного такту і віртуозності тембральної виразності.
На одній з лекцій Лідії її учень Макс декларує, що, будучи небінарним, не може сприймати і слухати Баха, бо той був мізогіном (у цей момент зал, наповнений критиками і кінознавцями, вибухнув ніяковим сміхом іспанського сорому). Але Тар вважає, що талант і творчість потрібно відокремлювати від особистості. Після доказового акту повчання студент іде з пари, кидаючи в бік викладача грубе "fucking bitch".
Згодом маестро сама стає об'єктом канселлінгу і морального варварства з боку правозахисників, які звинувачують її в доведенні до самогубства дівчини, колишньої її фаворитки, але пізніше викинутої зі світу академічної музики. Від неї відвертаються всі: її дружина, яка не дозволяє спілкуватися з їхньою донькою, асистентка, яка пригадала те, що бос не взяла її в оркестр, сам оркестр і навіть її старий учитель. Нетерпимість кон'юнктурного суспільства і нездатність великої особистості впоратися зі своєю складністю в тандемі запускають процес знищення людини: ментального, соціального і психологічного.
Inter Scriptum [1 грудня 2022]
Не хочу займатися ментальним онанізмом, тобто втовкмачувати про деформацію суспільних норм і колупатися в ілюзорних взаєминах автора з ними. І річ не тільки в тому, що за мене вже й так неодноразово постаралися інші критики. Справжня парадигма оповіді пролягає в іншій, більш фундаментальній площині щодо верхньошарових понять суспільної етики. Це дуже приватна історія, наповнена вдосталь епічним драматизмом, яка, при цьому, не квапиться голівудствувати. Вона привчає понівечене соціальністю людське начало до тієї самої «privateness of existence», про яку у своїй Нобелівській лекції з літератури говорив підозрюваний носій протообразу Лідії.
Уся музика у фільмі перебуває всередині дієгезису, і тільки періодичні звукові галюцинації, схожі на ті, що були в героїні Тільди Свінтон в останньому творі Апітчатпона Вірасетакуна, ніби пробираються зі світу потойбічного, у якому душа та свідомість Тар опиняться врешті-решт. Композиторкою стрічки виступила ісландська музикантка Гільдур Ґуднадоттір, відома за саундтреками до фільму "Джокер" Тодда Філліпса (як ви пам'ятаєте, ця робота була тріумфатором Мостри 2019 року) і серіалу «Чорнобиль», а головним музичним антагоністом став Малер, прекрасно зіграний Дрезденським симфонічним оркестром під фактичним (sic!) диригуванням Бланшетт. Звук зі справжніх концертів і репетицій, показаних у фільмі, був записаний відомим лейблом класичної музики "Deutsche Grammophon". Ця картина — абсолютно новий музично-драматургічний досвід (принаймні, схожого я назвати не можу). Її не можна дивитися вдома, на неї потрібно йти до кінотеатру, її потрібно сприймати саме як філармонійну подію.
То хто ж має поступитися? Хто має змінитися? Людина, ймовірність появи якої в цьому світі наближається до нуля, чи сам світ, для служіння якому ця людина і з'являється? Найстаріша проблема нетерпимості постає в абсолютно новій конотації, і не виключено, що саме вона допоможе глядачеві особисто для себе цю проблему, якщо не розв'язати, то хоча б її окреслити, подивитися їй в обличчя.