У 1921 році Альбін Грау, відомий пристрастю до окультних практик, засновує берлінську кіностудію з промовистою назвою «Прана фільм». Йому дуже кортить екранізувати популярний роман Брема Стокера «Дракула», але грошей на купівлю прав ні в нього, та й ні в кого навколо особливо немає. Втім, після першої світової на найбільшому недоїдку приниженої, поверженої та зубожілої Німеччини — у Веймарській Республіці — похід на вигадку був головною стежкою паломництва для кінематографістів. Представники на той момент сумнівної та відносно молодої індустрії ще під час війни усвідомили всю міць кінематографа: наприклад, після перегляду «З Богом за Кайзера і Рейх» подружжя Флеків у людей буквально разом із духом здіймалися сідниці з крісел і летіли в бік плацдарму. Розуміючи це, Грау просить найвідомішого сценариста Генріка Галеєна написати німецький дженерик «Дракули», наївно вважаючи, що той не потрапить під авторське право. Галеєн переносить дію з Англії до Німеччини, змінює імена всім персонажам, а самому головному і зловісному з них прищеплює фатальну непереносимість денного світла, тим самим змінюючи фінал твору. Постановником стає Фрідріх Вільгельм Плумпе, відомий громадськості під вигаданим прізвищем Мурнау.
Подібно до «Кабінету доктора Калігарі», що вийшов незадовго до цього, «Носферату» вплітається прямо в нерв німецького суспільства, адже що може бути солодшим за спостереження за ілюзорним доказом того, що світ дійсний — ще не найгірша варіація з усіх можливих. Міжнародну ж публіку вражають небачені досі засоби виразності, на кшталт постійної гри зі світлотінню. На відміну від «Празького студента» чи того ж «...Калігарі», картина студії «Прана-фільм» не особливо вражала літературністю. Галеєн з Мурнау здебільшого працювали не з мораллю як такою, а з її механікою та символами, тобто тим, чим кіно, на відміну від давніших мистецтв, оперує безпосередньо.
У 1979 році один із найвідоміших у світі німецьких режисерів Вернер Герцог перезнімає класику Веймару на свій лад. Німеччина на той момент така ж повержена і ще навіть більш розділена, ніж у двадцяті, звинувачена в усіх злочинах проти людяності, засуджена всією світовою спільнотою і за понад тридцять років покаяння все ще не прощена величезною її частиною. Світ, і так завжди будучи роз'єднаним, остаточно втрачає усі надії на глобалізацію та сподівається хоча б на недопущення ядерної війни. Не сказати, щоб Герцог особливо перетрактував оригінальний шедевр, однак, подібно до Бога, чия слава, згідно з міжтеїстичним девтерономієм, полягає в приховуванні суті, поховав власні максими. Наприклад, змінив додаткову назву: тепер це не «Симфонія жаху», а «Привид ночі». Ночі до початку 80-их, звісно, не настало, але якраз її фантом, і справді, був відчутний дуже гостро. Також сінеаст змінив кінець історії, зробивши протагоніста спадкоємцем полеглого графа Орлока, тим самим ущипливо натякаючи, що бал смерті лише перейшов у затягнутий антракт.
Через ще сорок років американець Роберт Еґґерс, знаменний своїми особливими преділекціями щодо німецького експресіонізму (згадати той же «Маяк», що наробив шуму свого часу) хапається за те ж провидіння. Маестро ох як довго — близько десяти років — прагне розродитися особливим тлумаченням, яке за цей час уже встигло обрости легендами. І ось, 2024. Поки планета конвульсивно бореться з вершниками апокаліпсису, як із невиліковною недугою, на батьківщині еталонного кіно-жаху — у Берліні — Еґґерс влаштовує першу велику демонстрацію довгоочікуваного дітища напередодні дня всіх святих. На ній мені й пощастило побувати.
Змістовно третя ітерація «Носферату» не сильно відрізняється від першої. Як і в Мурнау, головний герой Томас Гуттер (Ніколас Голт) за дорученням свого начальника гера Кнока (Саймон Макберні) їде до Трансильванії до Графа Орлока (Білл Скашгорд), який планує купити будинок у місті Вісборзі. По дорозі до замку він зупиняється у місцевих, які попереджають його про небезпеку графа. Не послухавшись жителів, він добирається до моторошного місця призначення. Клієнт Томаса виявляється зловісним мерцем, і нарешті розуміючи його войовничі плани щодо німецького містечка, агент з нерухомості поспішає повернутися додому. Тим часом досі скритий надприродний вплив чудовиська на дружину Гуттера Еллен (Лілі Роуз-Депп) викривається німфоманіакальним розладом. По прибутті до Вісборга ріелтор разом із доктором Зіверсом (Ральф Айнесон) і професором окультизму Альбіном Еберхартом (Віллем Дефо) має намір протистояти приходу непроханого гостя і врятувати своє кохання.
От з погляду естетики та поетики новий римейк не має нічого спільного з оригіналом. Орлок схожий то чи на літературного Вія, то чи на Тараса Бульбу, тільки скривавленого й вкритого трупними плямами, а Еллен скидається на Панночку. Складається враження, що режисер фільму Роберт Еґґерс надихався не Стокером і навіть не Мурнау, а гоголівським «Миргородом». Прикметно й те, що з вигаданого німецького міста Вісборга кінематографічний фокус зміщений на буколічний морок карпатських гір, а найколоритнішими й найцікавішими персонажами фільму постають їхні мешканці. Кумедно ще й те, що чуму, що передує приходу Носферату в місто, привозить «рускій корабль», і там, на жаль, послати на три літери його не встигають.
Щоразу «Носферату» поставав із труни у важкі часи, і разом із цілющим жахом приносив похмуру віру в гуманізм. На відміну від Дракули, вбитого Джонатаном Гаркером (прототип Томаса Гуттера) за допомогою кукрі, Орлок гине ненасильницьким шляхом. Насолоджуючись кров'ю Еллен, він просто забуває про світанок і згорає під променями сонячного світла. В історії Галеєна немає ніякого хепі-енду, бо зло навіть відходить моторошно, а криваві сліди горя доводиться віддраювати ще дуже довго. Носферату — це твір посттравми, що відновлює шлях природної загибелі зла, рефлексує його і приймає всі продукти розкладання темряви, яким щільною завислю судилося ширяти в повітрі теперішнього і майбутнього.
Варіація Еґґерса погана саме тим, що вона не лякає, а якщо вона не лякає, то й не переконує. По суті, голлівудський режисер, о диво, зняв блокбастер, що дуже топорно маніпулює кон'юнктурою та драматургічними мемами. Будь-який порядний глядач має приймати припущення як даність, але наріжним каменем у таланті будь-якого автора є якраз здатність балансувати між припущеннями та явністю. «Носферату» кишма-кишить претензійними й абсолютно порожніми умовностями, на які під кінець фільму організм починає реагувати нестерпною алергією. Просто неможливо втриматися від цинічного клацання язиком, коли, наприклад, ряжений Віллем Дефо в момент сюжетної кульмінації починає пачкою в ім'я порятунку декламувати стоїчні амфібрахії. Сміх і ще більше здивування викликають невмовкні сексуалізовані придихання Лілі-Роуз Депп: точно акторка за інерцією продовжує грати Жоселін із провального серіалу «Idol». І це я ще не кажу про недолугі кіномовні псевдо-оммажі, які мало не складаються в потворний напис «Тут був Мурнау».
Ну і звісно, неможливо увірувати в ювелірну гидоту Носферату, коли поза затишною кінозалою погляд раз у раз прилипає не до силуетів гострих пазурів, а до повсюдних втілень значно огиднішого зла.
«Носферату» Роберта Еґґерса вийде в український прокат 2 січня.